В домі гості бували дуже рідко, заходили іноді далекі родичі Марії Адамівни — старий холостяк дядьо Борис і його мати — жінка досить похилого віку. Ця пара коли й приходила, то вечорами, а ніколи вдень, а тим більше у такий ранній час.
"Хто б це міг бути,— думав юнак, ідучи відчиняти вхідні двері на веранду,— може, зі служби хто, а може, сусід".
Аристарх Андрійоьич любив іноді поговорити, але в хату майже ніколи не заходив, розмовляли, сидячи на східцях або щонайбільше на веранді, і також не зранку, а звичайно ввечері. Нікого іншого не мав на думці, отже, немало був здивований, побачивши зовсім не знайому молоду ще людину у військовому мундирі і будьонівці. Це був чоловік середнього росту, русявий, з лагідними сірими очима, досить широким носом на злегка вилицюватому блідому обличчі. Як тільки Микола відчинив двері, пришелець чомусь скинув будьо-нівку і тримав її в руках до кінця розмови, яка, до речі, тривала коротко. Він хвилювався. В його питанні, чи тут мешкають ще громадянки Петрови, в цьому звичайному короткому питанні чути було тривогу і надію. Довідавшись, що вони живі і здорові, незнайомий засяяв від радості.
— Чи вдома вони?
Микола сказав, що зараз їх удома нема, і хотів зачинити двері, але незнайомий допитував, чи в місті вони, чи, може, куди виїхали. На його лиці відповідно до відповіді, почутої з уст Миколи, малювались то радість, то смуток, хлопець то червонів, то блід. Микола відчув раптом незрозумілу неприязнь до цієї молодої людини. Чого вона хоче, яке їй діло до його господинь? Хотів було спитати, хто він і яке має до них відношення, але заговорило самолюбство. Не спитав, а парубок тим часом все ще тупцявся на місці, все ще не йшов, щось думав, щось пригадував.
— Чого вам ще? — спитав досить звисока Микола. Хлопець стрепенувся.
— Я ще тільки два слова,— попросив захожий.— Скажіть, будь ласка, Саша Петрова вже замужем?
Миколі кров ударила в обличчя. Значить, недаремно він відчув серцем, що цей чоловік має якесь відношення до його Сашеньки. Хотілось обірвати зайду, сказати, що йому нема діла до дівчини, але погамував у собі злість і роблено спокійним тоном сказав, що ще не замужем.
Юнак просіяв на мить, але, глянувши в насуплені брови співрозмовника, опустив очі додолу. Він відчув у Миколі суперника.
— Прошу сказати, що заходив Іщенко Володя, її сусід і друг дитинства, може, не забула.
Микола обіцяв, що скаже, і, не промовивши більше ні слова, зачинив перед ним двері. І вже день перестав бути для нього сонячним, і настрій зробився понурим, і вже не хотілось ні прибирати в кімнатах, ні читати, а вже й мови не могло бути про писання віршів. Його душили гнів і ревність. Досі це останнє почуття було йому не знайоме, досі ніхто і ніщо не давало приводів до ревнощів. І от цей юнак... Він зненавидів його від першого погляду, вишукував дефекти в його обличчі, мові, одягу, лаяв у душі, розуміючи заразом усю безглуздість в паплюженні свого суперника. Коли гнів трохи втих, поплентався, мов хворий, у свою кімнату, ліг горілиць на ліжко і задивився в одну точку на стелі. Пролежав так до приходу Саші. Вона прийшла досить скоро. Маму залишила на базарі, а сама прибігла роз-промінена, весела, поспішала, щоб посидіти вдвох на самоті, сподівалась, що він зустріне її так же сонячно-радісно, а наткнулась на понурий вид парубка і зразу погасила в собі радість.
— В чому справа? — спитала. Спершу подумала, що захворів, злякалась, але ні, він хворим не виглядав. Була інша причина. Отже, що з ним?
Микола мовчав.
— Ну скажи, нарешті, не тривож,— просила дівчина,— може, приходив хто?
— А ти сподівалась когось? — спитав замість відповіді. І знов заговорив у ньому чортик ревнощів.
Дівчина стала, нічого не розуміючи.
— Значить, приходив хтось? — промовила спокійно.— Хтось, хто не сподобався?
— Так, приходив молодий чоловік і дуже тобою цікавився,— випалив Микола.
Досі Саша не бачила його таким і не чула такої різкої відповіді.
— І це тобі зіпсувало настрій? — усміхнулася Саша. Микола сопів не відповідаючи.
—— І це зіпсувало моєму хлопчикові настрій,— повторила дівчина.— Мені це приємно.
— Ти навіть не цікавишся, хто цей чоловік?
— Абсолютно.
— Дивно.
Спокій Саші, її щирі слова збентежили хлопця. Нещиро ця відповідь так не прозвучала б. Значить, вона не має нікого, значить, він не має підстав ревнувати. Але, може, вона не догадується, про кого мова?
— Може, бажаєш знати, хто приходив?
— Скажеш — буду знати.
— Так ось: приходив Володя Іщенко, друг твого дитинства. Чи й тепер ти байдужа?
Зараз Саша справді не була байдужою до того, що сказав Микола. І не тому, що Іщенко був чимсь особливим для неї, а того, що його давно мали за мертвого. Фронти давно зліквідовано, з війною покінчено, солдати повернулись додому, а його не було. Знайшлись очевидці, що бачили його вбитим на полі бою, мати давно відправила по ньому панахиду, а він повернувся. Про це й розповіла Сашенька Миколі. Розповіла і про давню дружбу. Знались вони з самого раннього дитинства, і вже тоді батьки жартома пророчили з них майбутнє подружжя. Підростаючи, уже в школі, де вчились разом, Володя не переставав захоплюватись Сашенькою, і вже не по-дитячому. Дівчинка з підлітка швидко робилась красивою дівчиною, а він з літами ставав все більше некрасивим, незграбним, несміливим, і симпатії дівчини до нього помітно вгасали. Безвзаєм-ність — важке почуття, багато воно завдає страждань тому, хто любить без взаємності, і тому, кого люблять, а він не може відплатити тим же. Тільки черстві, безсердечні душі можуть залишатись в таких випадках байдужими. Саша до таких не належала. Вона жаліла давнього друга (не менш важке почуття ота жалість). На його прохання ходила з ним до кіно, в театр, але ніколи не давала йому обіцянок і не робила надій на майбутнє. Невідомо, чим закінчилось би таке становище молодих людей, коли б Володю не покликали в армію. Тоді ще йшла війна. Пішов він і пропав безвісти. Саша почала поволі забувати про нього, а з приходом Миколи і зовсім забула. А тут він з'явився! І мало того, не забув, коли питав, чи замужем.
— Отака історія нашої з ним дружби. Все я тобі розповіла, нічого не приховала.