Микола кивнув головою.
— То-то.
— До чого ти все це говориш? — спитав Микола.
— Щоб переходив до нас на роботу. Я тобі добре раджу, послухай.
— Для цього не треба було витрачати стільки слів.
— Оце, що я говорив, для тебе зайве? — образився Процик.
-— Та ні, не так ти це розумієш. Навіщо було говорити стільки страхіть. Я так міркую, як довго робітники будуть робити запальнички замість того, щоб ремонтувати заводи, а робітниці будуть торгувати замість того, щоб працювати на фабриках, де працювали, то ми розрухи ніколи не ліквідуємо.
— Маєш рацію,— погодився Процик.
— Так чого ж ти мене всякими страхіттями лякаєш?
— Хочу, щоб до нас ішов. Побачиш, який у нас начальник — старий революціонер, а голова яка!
— Добре, я подумаю.
На цьому земляки розійшлись, а ввечері того ж дня Микола радився з новою родиною, що йому робити: чи залишатись у млині, чи переходити на роботу в Нар-компрод. Думки розійшлись. Старі жінки були за те, щоб він переходив на розумову працю, як і личить освіченій людині, молодь же, тобто Сашенька і Микола, вважали, іцо він повинен залишитись на старому місці. Адже млин дав Миколі працю і врятував від голоду і його, і цілу їх родину. Крім того, праця робітника була і є почесною, тим більш тепер, коли робітники і селяни вибороли собі владу.
Ці докази були поважні і переконливі, але коли Марія Адамівна запитала, як Микола думає поєднувати навчання з працею в млині, йому довелось задуматись. Роки йшли, з часу закінчення гімназії минуло п'ять грізних років, забувалось те, що дала школа, далі тягнути було неможливо,— треба було шукати праці, яка давала б змогу рівночасно і вчитись. Саша порадила Миколі самому піти до начальника відділу сільського господарства і поговорити з ним, зіславшись на рекомендацію Процика, якщо б виникла в цьому потреба.
Наступного дня зранку Микола пішов у Нарком-прод, що містився у величезному буддаку колишнього готелю "Асторія" на площі Рози Люксембург. Його зміна працювала з обіду, тому він міг використати час до початку роботи, як йому хотілось.
Андрій Олександрович Голубаєв прийняв його дуже приязно і ввічливо. Це був представник старої інтелігенції, вихований на Чернишевському, Герцені, Бєлінському, Добролюбов^ він жив з жінкою, відомою революціонеркою Ольгою Прозоровською, не вінчаний у церкві, а тільки зареєстрований у нотаріальній конторі, за що його колись переслідувала царська поліція і попівська мафія.
Вислухавши Миколу, порадив переходити в Нарком-прод і займати посаду агента лабораторії, що дасть йому змогу зранку відвідувати навіть деякі лекції, якщо він, звичайно, поступить до інституту. А поступати порадив у сільськогосподарський, де на той час були відомі вчені: Марченко, Шустов, Яхонтов, Андрєєв, які беззастережно прийняли Радянську владу і щиро пішли їй служити. Голубаєв був з багатьма знайомий, тому й радив Миколі вибрати саме цей інститут.
— Сільське господарство зараз і завжди матиме першорядне значення, а освічені робітники будуть завжди потрібні, так що йдіть туди не вагаючись,— радив Андрій Олександрович.
Попередивши адміністрацію млина про свій відхід за два тижні, як було прийнято в радянських установах, Микола розпрощався з товаришами по роботі, пообіцявши приходити до них уже не як робітник, а як представник лабораторії. Старі робітники жалкували за ним — він був хлопцем скромним, ввічливим, шанував старших, умів цікаво оповідати. Товариші любили слухати, коли оповідав про чужі краї, про звичаї в тих краях; дуже шкодував Аристарх Андрійович, що юнак покидає виробництво. Миколі важко було покидати млин, соромно перед Аристархом Андрійовичем, адже старий міг подумати, що він злякався фізичної праці, а це була неправда, він полюбив її і, працюючи фізично, почував себе прекрасно. Останнім часом він орудував мішками не гірше від Гирі.
При прощанні з Гирею відбулась коротка розмова, яка глибоко запала в серце Миколі. Розмовляли віч-на-віч, ніхто їх не міг чути, і Гиря сказав таке:
— Ти чоловік грамотний, в гімназії вчився, як ти дивишся на все це?
— На що саме? — зацікавився Микола. Таємничість, з якою приступив до розмови Гиря, його зразу насторожила.
— Ну, на ці порядки,— сказав Гиря.
— Не розумію,— щиро признався Микола. Лице Гирі скривилось в гримасу.
— Гм, не розумієш! Як ти дивишся на Совєцьку власть? Ти ж таки бачив світу, розбираєшся?
— В чім? — спитав Микола.
— Як в чім, у політиці.
— Припустімо, що трохи розбираюсь, так що?
— Ти повинен знати, втримається Совєцька власть чи ні?
— Он про що ти!
— То як?
— Думаю, що втримається,— сказав, усміхаючись, Микола. Йому стало смішно, що цей парубок звертається саме до нього з таким таємничим запитанням.
— Надовго, думаєш, втримається? — ще ніби не довіряючи, чи, бува, не жартує, спитав Гиря.
— Назавжди.
Відповідь Миколи збентежила парубка. Він іронічно умгукнув і на деякий час замовк. Настала неприємна, довга мовчанка, яка постає, звичайно, від ніяковості, коли в своєму співрозмовникові, якого вважаєш однодумцем, раптом відкриваєш ворога своїх поглядів. Так було і з Гирею. Він думав, що знайшов у Миколі співчуваючого, аж виходило не так. Проте він був ще не певний і вирішив промацати погляди товариша по роботі до кінця.
— Добре,— сказав він нарешті,— ти кажеш — втримається. Нехай. А це, знаєш, скільки коштує? — спитав, витягаючи з кишені коробку сірників, і, не чекаючи відповіді, додав: — Це коштує п'ять мільйонів. На базар колись люди ходили з грішми в гаманцях, тепер ходять з чемоданами грошей, а купити за них таки нічого не можна.
Микола поспівчував недалекоглядності цього великого здорового селюка.
— Почекай, скоро будуть гроші справжні, ці ліквідують.
Микола чув у своїй установі розмови про девальвацію, яка мала скоро наступити. Якраз у розмові з Го-лубаєвим він почув про скорий випуск червінців — нових паперових грошей, забезпечених золотом і дорогоцінностями держави.
— То миколаївські більше не підуть? — спитав зажурено Гиря, виявивши цим справжню причину свого смутку. У нього, видно, лежали великі суми старих царських грошей без ужитку.
Микола запевнив, що царські гроші вже ніколи не підуть у курс.