— Вогонь по кінноті!
Вершники панічно повертають коней назад, але в спини їм гримлять постріли, і вони один за одним падають. Вириваються наперед два і втікають, охоплені страхом. А вісім залишилось. Хто впав, тримаючи коня за поводи, і кінь став над ним, сумно опустивши голову; хто разом з конем повалився на землю; один кінь шкутильгав з простреленою ногою.
Два солдати попросились побігти до побитих.
— Грабувати? — спитав Микола.
— Та ні, але чоботи якби добрі, треба б узяти, бо самому нема в чому ходити.
Гаєвський подумав і відпустив.
Попросилось ще три — відпустив і тих, але дав їм командиром Захарчука.
— Заберіть рушниці, патрони і приведіть коня. Поранених, коли є, заберіть, коней поранених пристрелити. На всю операцію даю десять хвилин.
Солдати побігли, побіг і булавний.
Через кілька хвилин почув постріли: послані солдати пристрілювали тварин і, як пізніше довідався Микола, пристрелили і двох ворожих розвідників.
Солдати принесли вісім рушниць і стільки ж патронташів з патронами. Рушниці і патрони були австрійські, отже, озброєння обох ворожих військ виявилось однакове. Кінь був гарний, але зморений і голодний.
Микола погладив його шию.
Кінь зітхнув і почав скубати траву.
Через півгодини показався більший кавалерійський загін, близько півескадрону. По ньому було відкрито вогонь з двох кулеметів і півсотні рушниць. Загін повернув назад, на цей раз без втрат,— віддаль була велика.
— Прощупують нас,— сказав Захарчук.
— Вони нам зараз дадуть чосу, почекайте ще кілька хвилин.
Не встиг Микола докінчити фразу, як з того боку, куди зникла розвідка, бухнула гармата. Снаряд упав за кілька десятків метрів від позиції. Другий снаряд вирвав половину стіни в стодолі, де був спостережний пункт. Переляканий спостережник доповів, що йдуть цілі колони. Микола глянув у бінокль і побачив, що весь степ заворушився. Це була армія Галлера. Триматись далі на цій позиції з невеличкою кількістю людей після того, як зв'язок з другою сотнею був втрачений, не було рації. Микола наказав сотні організовано відступати. Перед ним лежало село Пантелиха, за нею село Могильниця, а далі — Могильницький ліс Проте, щоб добігти до лісу, треба було зробити принаймні десять кілометрів. Не встигла сотня перейти село, як на її окопи спрямовано вогонь двох батарей. Канонада тривала з півгодини. За той час треба було пробігти віддаль між двома селами, бо таку жменьку людей на відкритому полі міг легко порубати ескадрон кавалерії. Микола спершу тягнув за собою коня, але той раз у раз щипав траву. Його треба було тягнути за собою. Отже, сів верхи. Командування сотнею передав Захарчуку і велів йому іти в обхід села, польовими дорогами, навпростець до лісу, а сам погнав конем у село дізнатись, що там діється.
Коли в'їжджати в село Могильницю з боку Панте-лихи, обов'язково треба минути церкву, що височить на горбку своїми банями і хрестами, і школу, що стоїть трохи нижче, але майже поруч із церквою. В школі можна було одержати найкращі інформації щодо руху ворожих військ, і тому Микола завернув на шкільне подвір'я. Була ще й друга причина, чому він завернув до школи: учителем у ній був його рідний дядько, один із чотирьох братів його матері, і з ним та його родиною хотілось попрощатись. Побачивши його через вікно, вся дядькова родина вибігла назустріч. Всі були стривожені. Перш за все ніхто його у такий час не сподівався, а друге — ворог був уже в другому кінці села — улани шастали по хатах.
— Звідки ти? — питала тітка.— Ми чули канонаду і не уявляли, що гармати били по тобі.
— По мені і по моїй сотні.
— Куди ж ти зараз?
— Зараз у ліс, а лісом далі на схід.
— Боже ж мій,— бідкається тітка,— кавалерія уже в селі, в долинці, за рікою, ти не встигнеш проскочити й до лісу.
— Втечу,— каже вперто Микола.
Він нашвидку прощається, не злазячи з коня, бо нема часу, через шкільний сад, через чужі городи летить за село і бачить вдалині вже свою сотню.
"Який чудовий дядько цей Захарчук",— думає Микола.
— Як ви швидко обійшли село,— каже він, порівнявшись із сотнею.
— Почули, що кінна розвідка в селі, і не затримувались, хоч люди голодні.
— Поїсти ми зможемо аж за лісом. У ліс вони сьогодні не підуть, а пей шматок дороги до лісу треба пройти якомога швидше і не купою, як ми йдемо, а цепом. Сотня, в цеп! — крикнув Микола.
Сотня розсипалась в цеп.
— В напрямі лісу, марш! — скомандував він, і сотня пішла з рушницями напоготові по людських житах, пшеницях і загубилась в них.
Залишаючи село, Микола не забув оглянутись на хату старого дядька Осипа, що голубів дресирував. З неї тільки димар було видно. Оглянувся на хату, в якій жила мати Оксани і сама вона до заміжжя, згадав, як він проводжав її сюди не раз пахучими весняними вечорами, глянув на дорогу, якою вона не раз ходила на побачення до лісу. І в куточку серця, де була захована назавжди пам'ять першого кохання, щось тихенько занило, але на мичь, бо не пора була роздумувати,— ворог насідав на п'яти. Його поки що не було видно, можливо, що пішов уже в обхід.
Сотня йшла мовчки, спокійно. Микола їхав дорогою поруч з булавним, розмовляючи. Він уже пожалкував, що розсипав сотню в цеп,— вона топтала поля, — хотів було уже скомандувати збиратись на дорозі, коли з села, десь від крайньої хати, зацокотів кулемет. Сотня як ішла, так і лягла без команди. Гаєвський зупинив коня, а над його головою просвистів рій куль. Падаючи з коня, Микола помітив чотирьох кінних з ручними кулеметами, вони розрядили в нього чотири магазини, але не вцілили.
— Кіннота ззаду! — крикнув Микола.
З цепу посипались окремі постріли, кавалеристи спішились.
— Вас не поранили? — спитав Захарчук.
— Поки що ні, але коли не втечемо — вб'ють.
До лісу залишалось двісті-триста метрів. Микола і булавний ішли зігнувшись, так що за житами їх не видно було. Коня Микола тягнув за собою, але кінь був дуже голодний, щораз ставав пастись, тягнути його стало важко, і Микола пустив повід. Кінь увійшов у збіжжя і почав спокійно пастись. Улани, думаючи, що вершник убитий — інакше не покинув би коня,— перестали звертати увагу на дорогу.
Заспокоєний, що не чути посвисту куль над головою, булавний встав на весь зріст, оглянувся, але в той же час кулеметна черга кинула і його на землю. Микола оглянувся, йому видалось, що булавний убитий. Охоплений жахом, повз далі. Сонце палило немилосердно. Після вчорашньої зливи земля парувала, було душно і парко, як у лазні. Повзти далі не стало сили, серце билось, розпирало груди, піт лив струмками, перед очима попливли золоті кружальця, в грудях хрипіло. Полежав хвилину непорушно, втягнув у груди повітря і знов поповз. Аж ось нарешті долинка, а за п'ятдесят кроків ліс, улюблений ліс, в якому відоме кожне дерево; он і рогачка, і ялинник, де він не раз виглядав лиса, он балочка, де убив вальдшнепа на тязі. Все це рідне, близьке, під боком, а дійти до нього не дають вороги.