ВЕКША
У Векші було смугляве, вузеньке личко, кирпатий носик, темні лагідні очиці й гострий рот, тому здавалось, ніби Векша завжди нюхав повітря. І справді, він по всьому був схожий на гостреньку цікаву білочку.
Коли його звільнили з Червоної Армії, він який час вагався й не знав куди подітись. Та швидко йому прийшла спокуслива думка: погуляти, щоб не сталось, погуляти на волі. Він щось помічав у місті — життя наче повертало до чогось старого, чого він так завжди боявся; але тепер це було йому навіть до вподоби. Грошей, розуміється, в нього не було ані шеляга, та це ніскільки не турбувало.
Він не знав, що робити, але швидко надумав продати нову шинелю й штани з англійського сукна.
Другого дня вранці він поволі ходив на тічку, коло шопи, захоплений гамором, метушнею та силою барвистих найріз-номанітних речей. Він якось незчувся, як і продав одному перекупцеві за півціни обидві речі, але, відчувши в руках шелестливі "лимончики", збентежився й по щирості не знав, що йому робити.
Тоді в животі йому солодко смоктало, на язиці відчував тонкий присмак ласощів. Він згадав, що давно вже не їв досхочу, й зразу ж подався в середину шопи до столиків. Там 4 був ще більший гамір, але Векша швидко проштовхнувся й підійшов до бабів, що продавали сметану. Він пожадливо накинувся на горщатко з сметаною й почав їсти з м'яким білим хлібом, відчуваючи одночасно, як по всьому тілу розходиться пестлива теплінь, в животі лагідно булькотить, у мозок б'є радісний сік і очі дивляться весело.
Виївши сметану, Векша підійшов до другої баби й купив у неї глечик молока. Але після молока йому стало раптом холодно. Тоді він підійшов до чайного столика, попрохав чаю й почав пити його довго, з утіхою смакуючи кожен ковтень.
Коло самовара стояв червонощокий, веселий дідусь, плутав бороду пальцями, кряхтів та приємно посміхався.
— Папаша, а де тут пивна є? Щоб можна отакечки пивка й до пивка? — поспитав Векша, допиваючи чай.
— Пивна, кажеш? Пивна є, як же, то є! Он там, коли хочеш,— дідусь показав рукою й більш уважно оглянув Векшу.
— На побивку, товариш? — поспитав він.
— Ні, зовсім в одставку.
— Навоювались, значить?
— Годі, папаша! Тепер будем строїть, как полагається!
— А-а! Значить, до родні повертаєте?
— Ні, ні! —легко кинув Векша.— В мене нема нікого!
— Е-е, то не годиться, нада тоді жениться! — І дідусь захитав співчуваюче головою.
Векша тепер якраз згадав, що в нього й справді нема нікого з рідних. Була ще десь сестра, та вона вийшла заміж, а за кого, Векігіа й не знав до пуття. З пиши Векша вийшов і став вештатись по базару, оглядаючи все навкруги. Дорогою він купив насіння, цукерок, цигарок. Але шелестливі папірці все ж муляли йому в кишені. На базарі він все здивовано оглядав, усміхався й по-дитячому дивувався:
— От то штука — неп! Дивись ти, скільки понаставляли всього! І де-воно тільки взялося?
Між возами він зустрів своїх земляків і захоплено, по-дитячому привітався з ними, як з рідними. Ті холодно посміхались, але коли Векша несподівано нагадав про пивну, вони раптом захопились і почали шуміти, голосно реготати й розпитувати Векшу.
ДорогЬю вони захопили знайомого міліціонера, двох черво-ноармійців — і в такій компанії увійшли до пивної.
У пивній Векша розходився, махав руками й про все захоплено розповідав.
— З ким же ти воював, Векша? — поспитав сусіда.
— З бандитами, братішка! Це така тобі каналія, куди не кинь, а вона тобі лізе сльотою. Одно слово — бандита! Ти тут налагодиш, заведеш порядки, а воно тобі ламає, руйнує.
— Виходить, ти горою-за Совітську власть?
— Небезпремінно" братішка! Потому, як вона стоїть за порядок, за справедливість. Щоб усім, значить, було вольно, хорошо жилось. Ето факт.
Векша помітив лукаві посмішки на вустах селянських хлопців і тоді, переконуючи їх, додав:
— Потому, ти сам посуди: земля тобі є, робочі прав добились, образованіє тобі, какое полагається, і всем слобода. Ні, братішка, ета власть наша — за порядок і справедливість, і її нада поддержувать.
Вони ще довго говорили, шумливо й невиразно, але коли
Векша вийшов з пивної, в голові йому від пива й самогонки було важко. Проте він настирливо думав і запитував себе:
— Почему ж так? Разві вона не за нас, не за порядок, справедливість ?
І він не розумів, чому ж його сусіди лукаво посміхались, чому заперечували? Але вперше упав йому в серце якийсь сумнів, і він нестямно розводив руками, не знаючи, в чому тут справа. В армії всі ці три роки, що він пробув, було все просто, ясно й не викликало найменшого сумніву.
Хлопці, що разом з ним гуляли в пивній, швидко попрощались і пішли до своїх возів, та не натякнули йому й словом, щоб підвезти. Тепер Векша ходив стомлено, в нестямі розводячи руками, й запитував себе: куди ж йому йти?
Та його чомусь несвідомо тягло на село, до своїх кревних земляків, і він підійшов до одного дядька попроситись, щоб той підвіз. Але дядько холодно й рішуче одмовився. Тоді Векша сердито плюнув і пішов пішки.
//
Векша йшов спокійною, урівноваженою ходою, до чого звик ще в війську. На ньому була старенька, уся в дірках шинелька, порвані англійські черевики, полатані штани й непідпере-зана блуза — крізь неї пробивався й студив просто в живіт вітер.
Був листопад. На розкваслій землі лататтям лежали білі плями снігу — на шляху в коліях руді калюжі болота.
Стежечки по боках від талого снігу були слизькі, й Векша щоразу сковзався. В обличчя йому студив вогкий вітер. Проте Векша йшов бадьоро, не зважаючи на все.
Коло одного хутірця його застигли присмерки. Векша вирішив перепочити, сів під старою вербою, запалив цигарку й почав вдивлятись і вслухатись у все, що було навкруги.
Короною верби журливо шумів вітер, звідти перескакував і гойдав купу верб і вишняка коло хутора. Хутір був обплетений, обгороджений, теплий і затишний — і все ж у задумі до чогось прислухався.
А навколо лежали важкі зажурені лани, пригноблені густими хмарами, від них ішов тихий покірний стогін, і Векша чув всім своїм серцем оцей стогін і болів укупі з ним за землю, за людей, що на ній працюють. У нього й самого була десь прихована думка сісти на землю, одружитись і завести господарство. Та якось він про це серйозно не думав. Векша запалив другу цигарку й тоді пішов далі.