— Знайду, сер,— відповів Джім.
— То гаразд. Їдь.— Де Спейн обернувся до хлопця.— Забереш мулів і коня і поїдеш по фургон. Ми спустимось річкою під Єнотячий міст. Там і зустрінемось. Сам туди доберешся?
— Доберуся, сер,— відповів хлопець.
— То гаразд. Рушай.
Хлопець подався назад по фургон. Аж тепер тільки він збагнув, як далеко вони забралися в погоні. Було вже за полудень, коли він запріг мулів, а коня прив'язав до задка у фургоні. До Єнотячого моста дістався смерком. Човен уже був там. Але ще не встиг він його й побачити, і навіть води ще не побачив, як мусив вискочити з нахиленого набік фургона, з віжками в руках підбігти й схопити сполоханого нормального мула за вуздечку, а тоді за вухо, впертися ногами в землю і так його тримати, поки від берега піднявся Бун. Кінь за цю хвилину встиг перервати мотузку і втекти дорогою до табору. Хлопець із Буном розвернули фургон, випрягли мулів, і того нормального він одвів дорогою ярдів за сто і там прив'язав. Бун тим часом переніс Лева з човна, де Сем Фазерс тепер уже сидів; коли його підвели на ноги, він спромігся насилу вибратись нагору й навіть хотів сам залізти у фургон, тільки Бун не чекав — підхопив його й посадовив на передок. Тоді знову прив'язали Старого Бена до сідла одноокого мула, виволокли на берег, відкинули задок у фургоні, приставили похило дві деревини, затягли по них ведмежу тушу всередину, і хлопець пішов по нормального мула, а Бун силоміць став його запрягати, б'ючи в тверду морду так, що вона аж стугоніла від ударів, поки мул став як треба, все ще тремтячи. І тоді линув дощ, наче це через них він стримувався цілий день.
Поверталися до табору крізь цю хвищу, крізь струменисту сліпу темінь, і ще задовго до того, як побачили перші вогники, вже чули звуки ріжка та час від часу постріли, що вказували їм, куди їхати.
Коли минали Семову темну хатину, старий спробував підвестись. Він знову заговорив мовою своїх предків, а тоді виразно сказав:
— Випустіть мене. Випустіть.
— У нього ж там холоднеча,— мовив майор Де Спейн.— Поганяй далі! — гостро кинув він.
Але Сем почав борсатися, силкуючись устати на ноги.
— Випустіть мене, пане,— сказав він.— Пустіть додому.
Отож хлопець зупинив фургон, Бун зліз і зняв Сема на землю. Однак і цього разу Бун не став чекати, щоб Сем ішов сам,—заніс його в хатину, де майор Де Спейн у попелі вогнища знайшов жарину, скрученим папірцем запалив лампу і, коли Бун поклав Сема на ліжко й стяг з нього чоботи, укрив його. Хлопець до хатини не заходив, він стримував мулів, а власне, того нормального, що знову сполохався, бо коли зупинилися, запах Старого Бена приплинув до нього крізь струменисту чорноту повітря,— але він знав, що Семові очі знову, напевне, розплющені і втуплені в далечінь, далі поза цю хатину й поза мисливців, далі поза смерть ведмедя й конання собаки.
Потім фургон знов рушив на протяглі поклики ріжка й постріли, кожен з яких наче зависав у густому струменистому повітрі, аж поки розлягався і прилучався до нього наступний, і до освітленого будинку, яскравих вікон та притихлих облич, що дивились, як увійшов Бун, закривавлений і зовсім спокійний, несучи щось загорнене в свою куртку. Він поклав Лева в закривавленій куртці на свою просмерділу постіль, яка зроду не бачила простирадла і яку навіть Еш, справний у домі, мов жінка, ніколи не міг довести до ладу.
Лікар з тартака в Гоуку вже приїхав. Бун не дав себе оглянути, доки лікар не запорав Лева. Приспати пса хлороформом лікар не наважився — він просто так уклав йому кишки на місце і зашив живота, поки майор Де Спейн тримав собаку за голову, а Бун за ноги. Пес і не пробував ворухнутись. Він лежав, розплющені жовті очі були втуплені в нікуди, а люди в новому й старому мисливському вбранні входили в задушливу комірчину, просяклу запахом Бунового тіла й одежі, і мовчки дивились.
Потім лікар промив і продезинфікував Бунові обличчя, руку й ногу, перев'язав рани, і всі рушили до Семової хатини; хлопець із ліхтарем попереду, за ним лікар, Маккаслін, майор Де Спейн і генерал Компсон. Джім тітки Тенні уже розпалив вогонь і присів перед ним навпочіпки, куняючи. Сем, як поклав його Бун, а майор Де Спейн закутав укривалами, так і лежав непорушно, проте коли вони всі ввійшли, розплющив очі і став переводити погляд з обличчя на обличчя, аж поки Маккаслін торкнув його за плече і сказав:
— Семе, лікар хоче тебе оглянути.
Тоді він навіть витяг руки з-під укривала й почав шпортатись пальцями біля ґудзиків сорочки, але Маккаслін його стримав:
— Лежи. Ми самі.
Його роздягли. Він лежав нерухомо — майже безволосе, темно-мідяного кольору тіло старої людини, діда, який навіть на одне покоління не відійшов від своїх предків-лісовиків, який не мав дітей, не мав роду чи племені,— лежав, розплющивши очі, але вже не дивлячись ні на кого, а лікар тим часом оглянув його, закутав укривалами, поклав стетоскоп у свою сумку, клацнув замком, і тільки хлопець зрозумів, що Сем теж має померти.
— Перенапруження,— заявив лікар.— Може, шок. У такому віці перепливати взимку річку! Нічого йому не буде. Хай тільки полежить день-два в ліжку. Є тут кому його доглянути?
— Хтось знайдеться,— відказав майор Де Спейн.
Потім повернулися до будинку, туди, де в задушливій комірчині Бун усе ще сидів на сіннику, поклавши руку на лоб Левові, а чоловіки — і ті, хто полював разом з Левом, і ті, хто сьогодні вперше побачив пса,— мовчки заходили, дивились на нього й відходили. Ще згодом настав світанок, і всі вийшли надвір подивитись на Старого Вена: він теж лежав з розплющеними очима, стерті зуби стирчали у вишкіреній пащі, задня лапа скалічена пасткою, під шкурою твердими гудзами випиналися старі кулі (всього п'ятдесят дві — картечини, гвинтівкові кулі й круглі) і під лівою лопаткою ледь помітний поріз від Бунового ножа, що нарешті вкоротив віку ведмедеві. А тоді Еш забемкав важкою ложкою в дно великої миски, скликаючи на сніданок, і вперше, відколи хлопець пам'ятав, собаки їли під кухнею без гавкоту й вовтузні. Чи не тому, що старий ведмідь, навіть мертвий лежачи на подвір'ї, проймав їх таким жахом, перед яким вони самі, без Лева, були безпорадні.