"Може, це й правда, що ти нічого не скажеш лихого", подумала про себе красуня: "тільки мені чудно… мабуть, це нечистий! Сама, здається, знаєш, що не годиться так… а сили немає забрати від нього руку".
Мужик обернувся й хотів щось промовити до дочки, та збоку почулося слово: пшениця. Це магічне слово змусило його в ту ж хвилину приєднатися до двох негоціантів[11], які голосно розмовляли, й уваги, що прикувалася до них, уже ніщо неспроможне було відвернути.
III
Чи бачиш, він який парнище?
На світі трохи єсть таких.
Сивуху так, мов брагу, хлище!
Котляревський "Енеїда"
То ти думаєш, земляче, що погано піде наша пшениця?" говорив чоловік, з вигляду схожий на заїжджого міщанина, мешканця якого-небудь містечка, у пістрьових, забруднених дьогтем і засмальцьованих шароварах, до другого в синій, подекуди вже й з латками, свитці та з величезною ґулею на лобі.
"Та думати нема чого тут; я ладен накинути на шию петлю та й гойдатися на цьому дереві, як ковбаса перед Різдвом на хаті, коли ми продамо хоч одну мірку[12]".
"Кого ти, земляче, морочиш? Привозу ж, крім нашого, нема зовсім", відказав чоловік у пістрьових шароварах. — "Еге ж, говоріть собі, що хочете", думав про себе наш знайомий, що не пропускав і слова з розмови двох негоціантів: "а в мене десять мішків таки є в запасі".
"То ж то й воно, що коли де встряне нечиста сила, то жди стільки добра, як від голодного москаля", значущо сказав чоловік з ґулею на лобі.
"Яка нечиста сила?" підхопив чоловік у пістрьових шароварах.
"Чи ти чув, що подейкують люди?" провадив далі той, що з ґулею на лобі, наводячи на нього скоса свої похмурі очі.
"Ну?"
"От тобі й ну! Засідатель — щоб він не діждав більше витирати губи після панської слив'янки — одвів для ярмарку прокляте місце, на якому, хоч лусни, ні зернини не продаси. Бачиш ти отой старий розвалений сарай, що ген-ген стоїть під горою?" (Тут цікавий батько нашої красуні підсунувся ближче і весь обернувся, здавалося, на увагу). "В тому сараї й водяться чортячі штуки; і жоден ярмарок на цьому місці не минав без біди. Вчора волосний писар проходив пізно ввечері, коли зирк, — аж у вікно на даху висунулось свиняче рило та й рохнуло так, що йому мороз пішов за спиною; так і жди, що знову з'явиться червона свитка!"
"Що ж це за червона свитка?"
Тут у нашого уважного слухача волосся стало дибом; зі страхом обернувся він назад і побачив, що дочка його та парубок спокійно стояли, обнявшись і наспівуючи одне одному якісь любовні казки, забувши про всі свитки на світі. Це розвіяло його страх і примусило повернутися до звичайної безтурботності.
"Еге, ге, ге, земляче, та ти майстер, як я бачу, обійматися! Щоб мене чорт узяв, коли я не на четвертий тільки день після весілля навчився обіймати покійну свою Хвеську, та й то дякувати кумові: бувши дружком, вже напоумив".
Парубок помітив ту ж мить, що батько його коханої не дуже розумний, і в думках заходився будувати план, як би то схилити його на свою користь.
"Ти, певно, чоловіче добрий, не знаєш мене, а я тебе зразу впізнав".
"Може, і впізнав".
"Коли хочеш, то й як звати, і на прізвище, і всяку всячину розкажу: тебе звуть Солопій Черевик".
"Еге ж, Солопій Черевик".
"А придивись-но гарненько: чи не впізнаєш мене?"
"Ні, не впізнаю. Не в гнів сказати, на віку стільки довелось надивитися пик усяких, що чорт їх і пригадає всіх!"
"Шкода, що ти не пригадаєш Голопупенкового сина!"
"А ти ніби Охрімів син?"
"А хто ж інший? Хіба тільки лисий дідько, як не він".
Тут приятелі взялися за шапки й почалося чоломкання; наш Голопупенків син, одначе, не гаявши часу, наважився одразу ж напосістись на нового свого знайомого.
"Ну, Солопію, ото, як бачиш, я й дочка твоя покохали одне одного так, що хоч би й вік жити вкупі".
"Що ж, Параско", сказав Черевик, обернувшись і сміючись до своєї дочки: "може, й справді, щоб уже, як то кажуть, вкупі, і той… щоб і паслись на одній траві! га? по руках? ану лишень, новообраний зятю, став могорич!"
І всі троє опинились у відомій ярмарковій ресторації — під яткою в жидівки, заставленою незліченною флотилією сулій, бутлів, пляшок всякого роду й віку.
"Ох і молодець! за це люблю!" говорив Черевик, трохи підпивши й бачивши, як наречений зять його налив кухоль завбільшки з півкварти і, навіть не скривившись, вихилив до дна, торохнувши потім його вдрузки. "Що скажеш, Параско? Якого я тобі жениха дістав? дивись, дивись: як він хвацько тягне сивуху!.."
І, посміхаючись та заточуючись, поплентався він з нею до свого воза, а наш парубок пішов уздовж рядів з дорогим крамом, де були купці навіть із Гадяча й Миргорода — двох знаменитих міст Полтавської губернії, — наглядіти кращу дерев'яну люльку з мідною гарною оправою, квітчасту по червоному тлі хустку і шапку на весільні дарунки тестеві й усім, кому слід.
Тут у нашого уважного слухача волосся стало дибом зі страхом обернувся він назад і побачив, що дочка його та парубок споюйно стояли, обнявшись…
IV
Хоть чоловікам не онеє,
Та коли жінці, бачиш, теє,
Так треба угодити…
Котляревський
Ну, жінко! а я знайшов жениха дочці!"
"Ото, якраз до того тепер, щоб женихів шукати. Дурню, дурню! тобі, мабуть, і на роду написано залишитися таким! Де ж таки ти бачив, де ж таки ти чув, щоб добрий чоловік бігав тепер за женихами? Ти подумав би краще, як пшеницю з рук збути; гарний, мабуть, і жених той! гадаю, голодранець над голодранцями".
"Е, як би не так, подивилась би ти, що то за парубок! Сама свитка більше коштує, ніж твоя зелена кофта й червоні чоботи. А як сивуху знаменито п'є… Чорт би мене взяв разом з тобою, коли я бачив на віку своїм, щоб парубок одним духом вихилив півкварти, не скривившись".
"Ну, отож: йому як п'яниця та волоцюга, то й його масті. Б'юсь об заклад, якщо це не той самий шибеник, що вчепився до нас на мосту. Шкода, що й досі він не попадеться мені: вже б я йому далася взнаки."
"Та що, Хівре, хоч би й той самий; чому ж він шибеник?"
"Е! чого ж він шибеник! Ох, ти, голово безмозка! чули? чого він шибеник! Куди ж ти заховав дурнуваті очі свої, коли проїздили ми млини; йому хоч би отут, перед самим його закаляним тютюнищем носом, знеславили його жінку, йому б те й байдужісінько".