"А я не хочу, а я не буду, — інколи протестувала ти, — не хочу; це тобі не гра в класи і я тобі не Маґа!" — "Але це мій стиль!" — "Звідки ти знаєш, що він — твій? Може, ти ще й Кортасар — на додачу до всього? Леннон теж мав одного такого… стиліста; але той полюбляв над прірвою і в житі". — "Нестерпне дівчисько, де я тобі візьму прірву й жито серед ночі?" — "Щастя Кортасарове, що він уже не жиє". — "Хто — Леннон? Чи Чепмен?" — "Сам ти Чепмен!" І ми починали битися подушками, а тоді миритися, а інколи йшли гуляти до нічного парку, він нагадував тобі Англійський город у Мюнхені, там теж спали напівдикі качки і жебоніла студена ртуть, і ти скучала за Іркою та Ірен, за Оленкою та Лесею, за Романом, за Гейсбрехтом, за всіма на світі; у свою чергу я згадував про Дема, Бампера, Троцького, про всю нашу тусню, але не казав тобі про це і ми довго курили над холодною, блискучою, примарною січневою ртуттю і говорили про відмінності між тутешніми й тамтешніми тополями, про Рільке і Римарука, про Малковича і Мáлковіча, нарешті ти починала засинати, і я брав тебе на руки і ніс через усе містечко до чергового тимчасового дому, — а їх було так багато в нашому мандрівному житті, що ми вже перестали дивуватися, коли Нотінґгам обертався на Дрогобич — гартоване кільце — герменевтичне коло — і таке інше, у тому ж стилі.
Минали дні, минали ночі, минали тисячоліття; шелестіли пожовклі або знову зелені дерева; "мов камінь у воді, лежить лице, раз на століття з глибу підморгне, впізнавши в тіні дерева мене"; вітри переганяли довжелезні отари хмар і краєвидів, міст, кордонів, черг і подібних споріднених речей; і ми потрошку виснажувалися від цієї скаженої гонитви за новими концертами, іміджами, режисерами; "старіємо", — зітхала ти, треба б нам перепочити, попрохати в усіх них довгострокової відпустки і причаїтися в горах або долинах, у крихітній сільській хатині, опритомніти; і цей омріяний у нічних розмовах перепочинок, цей благословенний, майже містичний тайм-аут здавався настільки недосяжним і нереальним, за ним стояло так багато розірваного, втраченого, нереалізованого, а далі виднілися скандали, необхідність позичати, сварки, а згодом віддавати, сльози, або продавати машину, або продавати одне одного в рабство, — що ми, Господи, зважилися і таки зробили той крок, стрибок, чи, як зауважив Роман, "парне харакірі дурнів", цього разу в стилі Юкіо Місіма. Це була помста нам, страшнішої помсти годі собі уявити, — помщатися отак може тільки те, що ми люто ненавидимо — і воно нас навзаєм, — протягом усього життя, тільки от ніхто не знає йому назви: може, світ, може, плоть, може, доля, або диявол, або підсвідомість, або нестерпно тяжке дитинство, — все "може"; це те, що не залежить від нашої волі, завше надто малої при надто великій свободі; якби тоді ми залишилися разом, якби ми пересилили свободу, "це означало б тільки загибель любові, — а ми хотіли зберегти життя і їй, і нам". — "Бігме, ти файно повíв!" — вигукнеш ти через кілька років і ми почнемо реготати.
V
Останній перед твоїм від'їздом вечір ми провели в підвалі мексиканського ресторану разом з Романом та двома Іринами. Тихою рікою текла текіля впереміш із пшеничним пивом, горіли червоні свічки, ніби це було свято; Ірці не сподобалася картина, яка висіла позаду неї, вона звернулася до офіціанта іспанською мовою, вимагаючи, щоб той зняв картину, але офіціант лише посміхався і заперечливо крутив головою, аж Ірка не витримала і послала йому кілька своїх найвишуканіших шляків та холєр; тут офіціант узагалі розквіт, бо виявився поляком, що працював тут "на чорно", і по-іспанському знав тільки назву свого ресторану, але картину він усе ж не зняв, і тоді підступна Ірка напоїла його за п'ять хвилин так, що бідолашний Марек заснув, поклавши голову на тацю, тільки Ірода бракувало, і ти пила багато рожевого вина, дуже багато і дуже рожевого, а на вулиці падав дуже густий лапатий сніг; Роман з Іринами намагалися якось розважити нас, добре розуміючи, що нам і без того весело по саме нікуди, а потім махнули на нас рукою і почали між собою жваву розмову з приводу якогось львівського театру, котрий мав приїхати незабаром (не за баром? а за яким, у такому разі, дідьком?), і про нас забули; сніги і Львів — це випірнуло так зненацька, тільки для нас двох, ми одночасно підвели голови і подивилися одне одному в очі. "До лику днини, писаного з тебе, раптово многоликий світ змалів. Нехай це зветься так: с н і г и і Л ь в і в"; ти вийняла маленьку шишку і крадькома вклала її до моєї долоні; "це з нашого лісу, хай нам пощастить", — тихо промовила ти — "не так? а як — не говори. Не треба" — і палали червоні свічки, і рожеве вино вкупі з Іркою знімало зі стіни картину, і ми всі співали "Винко, винко червоне, а хто ж тебе буде пити, як я юж не буду жити?", і плавно лапав кружлятий сніг, "і вірші непотрібні… як листи: хіба про це напишеш? та й до кого?" — і все це надзвичайно нагадувало поминки, але ми трималися, забувши про Шема і Шона, і я наливав вам з Іринами рожевого вина, а сам з Романом цмулив "Московську", і падав пухнастий лагідний сніг, і п'яний Марек вішав на стіну картину, і сніжинки, і Анна Лівія Плюрабель вичитувала Марекові нотації, і ми просто йшли, бо в нас теж не було зерна, "вже не було нікого. Навіть Бога в соборі не було. Одна лиш ти", злегка похитуючись, а може, навіть погойдуючись, а може, й не злегка, аж до підземки, а там попрощалися з усіма тими, кого більше не було і поїхали до своєї тепер уже повністю порожньої хати, "стояла — між віками, в порожнечі, віч-на-віч з найбезумнішим зі слів", стояла така пізня година, тож на Остбангоф пересадки не було, ти сіла й не могла йти далі, і ті, поодинокі, що стояли на платформі, звертали на нас увагу, завжди цим баварцям треба на щось звернути увагу, але нам було байдуже, ні, тобі не було байдуже, просто дуже-дуже зле, ти схилила голову набік і тебе почало рвати прощальною вечерею, головами офіціантів, рожевим вином, червоними свічками, мексиканськими картинами, і пухнастим снігом, і необхідністю розлучитися, щоб не розлучатися, а тому прийшов прибиральник, він люто с-с-сичав, підла черепаха Шон, о'кей? — si! si! І knock at "The Doors", і я послав його по-російському, одначе, він зробив вигляд, ніби не зрозумів: "гнóті сеаутóн!"[1] — визвірився я на нього і тоді він збагнув, і слухняно пішов робити це десь наодинці, а я взяв тебе на руки, — Господи, якою ж важкою ти була, нестерпно важкою, немилосердно, люди такими важкими не бувають, і поніс нагору, туди, де колись було небо, а в небі відомо хто, позаяк його не було в соборі, і хоча все це було сатанинсько важкою працею, але: ми вибралися на поверхню, жадібно дихали свіжим повітрям, у небі не було нікого, ти їла сніг і вмивалася ним, "віч-на-віч з найбезумнішим зі слів — не я його сказав — сніги і Львів — вони ж потому обняли за плечі", такою була наша остання ніч разом, це розумів навіть таксист, якого ми щедро винагородили за все на світі, забралися нарешті до пустки, лягли на підлозі, не роздягаючись поснули, Трістан і Ізольда, вічний архетип, тільки меча бракувало, завжди чогось бракує, і спали так аж до ранку, а вранці приїхав Роман і завіз тебе на летовисько; ти не хотіла, щоб я тебе проводжав, — я теж не хотів; того ранку я хотів виключно пива — і знайшов його дуже багато на кухні — то був твій останній подарунок, якщо не рахувати маленької шишки, загубленої вчора таки ж.