Ридаючи, біжить до хати. На ґанку з'являється Олена Семенівна, дивиться на Сергія. Обоє мовчать.
Завіса
КАРТИНА П'ЯТА
На кручуватому березі рясний осокір. Гойдається припнутий до старої коряги човен. Прямо — дніпровська далечінь із затоками, гаями, лугами, дальніми горами, безконечною голубінню псба. Чути за сценою голос Сидора Антоновича: "Тпру". А потім входить і він сам з батіжком, дивиться на Дніпро.
Сидір Антонович (гукає). А йди-но сюди, Сергію! Входить Сергій, розчісується.
Тепла вода?
Сергій. Тепла. Щось хочете мені сказати?
Сидір Антонович. Ану глянь мені в очі.
Сергій (не витримує погляду). Може, по роботі якийсь промах?
Сидір Антонович. По роботі все гаразд, а от сердечні діла в тебе порушені.
Сергій. Це, Сидоре Антоновичу, моя особиста справа.
Сидір Антонович. Ні, Сергію, помиляєшся. Не тільки твоя... Це і моя, Тетянина, і Олени Семенівни, і Степанидина... У людини серце розстроєне — робота кульгає, настрій поганий, розум стривожений.
Сергій. Я прошу все-таки не втручатися...
Сидір Антонович. Втручатимусь! Ти мій характер знаєш... Бачив я Олену Семенівну...
Сергій. Кляне, мабуть...
Сидір Антонович. За віщо ж клясти? Сердечні діла — тонке мереживо. Тут всього буває: і радощів, а буває й горя.
Сергій. Не хотів я завдавати горя, Сидоре Антоновичу.
Сидір Антонович. Збаламутив дівчину та й покинув. Сергій. Неправда! Не винний я.
Сидір Антонович. Поговоримо. У мене сьогодні щось йоги ломить... Чи на дощ? То я прихопив... На возі... Зараз принесу. (Виходить).
Сергій. Відчуваю — буде та розмова!
Сидір Антонович (повертається з вузликом і з пляшкою). Настоювалась тиждень на знаменитому корені... калган зветься. Почастую.
Сергій. Не охочий я до неї.
Сидір Антонович. Знаю. Та іноді не завадить. Поснідаємо разом. (Розв'язує вузлик, виймає молоду цибулю, огірки, пиріжки). Ну, пробуй мої ліки... (Наливає в чарки).
С е р г і й. За ваше здоров'я, Сидоре Антоновичу!
Сидір Антонович. Я тоді здоров, коли в мене діла в колгоспі добрі. А як щось не клеїться, то й курорт мені не допоможе. Будьмо!
Цокнулись, випили.
Добра!
Закушують.
Кажу ж тобі, вона мені допомагає від ревматизму і від серця.
Сергій. Лікарі іншої думки. Горілка серцеві шкодить.
Сидір Антонович. Бува, бува... На яке серце наскочить. (Глянув на Сергія). Так отож примічаю я, смутним ходиш.
С е р г і й. Я свої обов'язки виконую... А який настрій у мене...
Сидір Антонович. Хочу, Сергію, щоб у твоїх очах радість світилася, а в них журбу бачу. А журба як іржа ядуча... Тільки іржа залізо роз'їдає, а журба — душу. (Наливає в чарки). Ще по одній.
Сергій. Не хочеться...
Сидір Антонович. За неї... за її здоров'я... вип'єш? Сергій (зрозумівши натяк). Вип'ю!
Цокнулись, осушили чарки.
Сидір Антонович. Так отож і кажу... Були колись у нашому селі парубки. Взимку чоботи намастить дьогтем, одягне добрий кожух, підпережеться. А поверх кожуха ще сіряк, а на голову шапку смушеву, сиву, високу — і йде на гуляння. Надворі місяць світить. Сніг рипить під ногами... Дерева в інею. І ось заспівав парубок: "Ой зійди, зійди, ясен місяцю". Виходять з хат молодиці, дівчата, слухають — парубок співає.
Сергій. Добре ви розповідаєте.
Сидір Антонович. А парубок іде до своєї дівчини. І вона чує той голос— та мерщій з хати. Зустрінуться, погомонять.
Надворі холодно. Куди піти? До клуні, на сіно. Він її кобеняком укутує — ніякий мороз не дошкулить. Сергій. Цікаво...
Сидір Антонович. Парубок... Що він знав? Де він був? Що бачив? Чим цікавився? А взяти тепер молодих людей. Вони і шахти будують, і домни, і мартени, і гідростанції. Вони цілинні землі підіймають — скрізь молоді люди тепер — на великих будовах і на транспорті... І за кордон їх посилають, якщо спеціалісти добрі.
Сергій. Правда. Тільки щось ви здалеку починаєте, Сидоре Антоновичу.
Сидір Антонович. Нічого, я і до близького дійду. Або взяти молодицю. Вона тепер не залежить від свого чоловіка, бо сама робить у колгоспі. Якщо муж п'яниця, ледар, може з ним розлучитися. А раніше як бувало? Десь жінка чи на весіллі, чи на хрестинах на когось глянула, а чоловікові здалось, що це вже вона йому зраджує. Прив'язує її косами до воза і жене в степ. Раз стьобне коня, другий раз — жінку. Дикість! Страшне діло... А було й таке.
Сергій. Ну, годі в обхід наступати. Ви одразу кажіть, Сидоре Антоновичу...
Сидір Антонович. Журба тебе сушить. А я про себе скажу. Коли в мене на душі спокійно і добрі діла в колгоспі — вийду в поле раненько,— хліба стоять, як море, облиті росою. Хороше! І я тоді все примічаю: і як жайворонки співають, і як хмарина в небі пливе, як хвиля по ланах грає, аж туманець здіймається... А от коли пшениця під дощем вилягла або град хліба вибив — тоді навіть коня не бачиш перед собою... як він ступає. Душевний спокій — велика сила. А ти, Сергію, цей спокій зараз втратив.
Сергій. Втратив.
Сидір Антонович. І сам страждаєш, і вона... мучиться.
Сергій. Я тих мук не хотів. Мені перед людьми соромно. Альоша Вертела всім роздзвонив, що трапилось біля озера... Таня навіть тепер на роботу не виходить.
Сидір Антонович. Ходитиме. Уже я мав з нею розмову... Ну, а довготелесого Альошу сам обсмирю, щоб не плескав язиком чого не слід. Ти мені про інше скажи... Збираєшся й надалі жити в Степаниди чи, може, іншу хату для себе підшукаєш?
Сергій. Хотілося б іншу, та не знаю... як це зробити. Сидір Антонович. Чим швидше підеш від неї — тим краще.
Сергій. Боюсь.
Сидір Антонович (уважно глянув на агронома). Погрожує?
Сергій. Не хочу, щоб через мене... хтось іще постраждав.
Сидір Антонович. Он як?! Що ж вона замишляє? Сергій. Не допитуйтесь... Все одно не скажу. Та я вже вирішив...
Сидір Антонович. Бушуватиме — крила приборкаєм! Сергій. А може, мені краще зовсім... виїхати звідси? Сидір Антонович. Бачу, не любиш Тетяни і, мабуть, по-справжньому... не любив. Сергій. Я?
Сидір Антонович. Ти. Та як можна кидати село і їхати кудись.
Сергій. Не кудись, а на цілинні землі. Моя професія пригодиться там.
Сидір Антонович. Твоя професія нам тут потрібна. Ти ж не простий собі парубок, а спеціаліст добрий... (Дивиться в очі). А що буде з твоїми планами?..