Того вечора Каламаке відкликав зятя вбік, поклав йому в руку п'ять доларів і сказав:
— Кеоло, якщо ти маєш розум у голові (хоч я не певен цього), то гадатимеш, ніби ти сьогодні по обіді спав на веранді й тобі снився сон. Я людина не балакуча й у помічники собі беру тільки людей з короткою пам'яттю.
Більше Каламаке не сказав ні слова і ні разу не згадав про Цю справу. Але в Кеолиній голові снувалось одне: коли він і досі не любив перериватись, то відтепер і зовсім нічого не робитиме.
"Навіщо мені працювати, — думав він, — коли я маю тестя, Що вміє робити долари з морських скойок?"
Та скоро його пай був розтрачений. Він витратив його весь на гарну одіж. А тоді пошкодував:
"Краще б я купив собі маленьку гармонійку та й розважався нею цілі дні".
Далі він почав сердитись на Каламаке:
,3 цього чоловіка собача душа, — думав він. — Може збирати долари на березі, коли йому заманеться, а мене змушує журитись за гармонійкою! Хай стережеться: я вже не дитина, [153] я не дурніший за нього і маю в руках його таємницю". Надумавши це, він заговорив зі своєю дружиною Легуа й почав нарікати на тестеву поведінку.
— Я б мого батька не займала, — відповіла Легуа, — 3 ним небезпечно сваритися.
— Чхав я на нього! — вигукнув Кеола. — Він у мене на гачку. Я можу з ним зробити що захочу. І розповів Легуа про всю пригоду. Але жінка похитала головою.
— Можеш робити що хочеш, — сказала вона, — але я тобі ручусь: як тільки ти зачепиш мого батька, про тебе ніхто більш і не почує. Згадай он про того, згадай про того; згадай про Гуа, що був ватагом у Домі виборних і щороку їздив до Гонолулу, а потім з нього не знайшли не те що кісточки, а й волосинки. Згадай про Камау, як він зсох на скіпку, так що дружина піднімала його однією рукою. Кеоло, ти немовля в руках у мого батька; він візьме тебе двома пальцями й з'їсть, як креветку.
Кеола й сам дуже боявся Каламаке, але він був ще й марнолюбний, і дружинині слова запалили його.
— Гаразд, — сказав він, — коли ти так про мене думаєш, я ж тобі покажу, що ти прикро помиляєшся.
І зразу пішов до тестя, що сидів у вітальні.
— Каламаке, — сказав він, — я хочу мати гармонійку.
— Та невже? — відказав Каламаке.
— Так, — потвердив Кеола, — і скажу тобі у вічі: хочу мати й матиму. Людини, що збирає долари на березі, напевне стане на гармонійку.
— А я й не знав, що ти такий завзятий, — відказав чарівник. — Я думав, що ти боягузливий нікчема, і тепер я такий радий, що помилявся, — навіть сказати не годен, який радий. Отепер мені починає здаватися, що я знайшов собі помічника й наступника в своєму трудному ділі. А гармонійка? Матимеш найкращу, яка лишень знайдеться в Гонолулу. А ввечері, щойно стемніє, ми з тобою знов подамося по гроші.
— На той берег? — спитав Кеола.
— Ні, ті — відповів Каламаке. — Пора вже тобі спізнати більше моїх таємниць. Того разу я навчив тебе збирати скойки, цього разу — навчу ловити рибу: Ти маєш досить сили, щоб зіпхнути на воду човна Пілі?
— Певне, маю, — відказав Кеола. — Але чом не взяти твого — адже він уже на воді?
— На те є причина, — сказав Каламаке, — і ти ще сьогодні добре зрозумієш, яка. Човен Пілі краще надається для моєї [154] справи. Отож, будь ласкав, прийди туди, щойно стемніє; а тим часом хай усе це буде між нами: навіщо нам розповідати про наші справи всій родині?
Мед не буває солодший за ці слова Каламаке, і Кеола ледве міг приховати задоволення.
"Я міг би мати гармонійку ще місяць тому, — подумав він. —У цьому світі потрібно мати лише крихту відваги й більш нічого".
Та скоро він побачив, що Легуа плаче, і вже був наважився запевнити її, що все гаразд.
"Але ні, — подумав він, — краще зачекаю доти, поки зможу показати їй гармонійку, побачимо, що ця шмаркачка скаже тоді. Може, вона зрозуміє нарешті, що її чоловік має в голові трохи розуму".
Тільки-но стемніло, тесть із зятем зіпхнули на воду човна Пілі й розпустили вітрило. Хвиля була велика, і вітер з-за мису віяв дужий, але човен був швидкий, легенький, сухий і просто ковзав по воді. Ворожбит приніс із собою ліхтаря, засвітив його й тримав, просунувши палець у кільце. Обидва сиділи в кормі, й курили сигари, яких Каламаке завжди мав чималий запас, і розмовляли по-дружньому про чари, та про великі гроші, які вони можуть набути тими чарами, та про те, що вони куплять насамперед, а що потім; і Каламаке говорив з Кеолою, наче рідний батько.
Ось він розглядівся довкола, подивився вгору, на зірки над головою, назад на острів, що вже на три чверті запав за обрій, і, видно, більш-менш точно визначив, де вони опинилися.
— Поглянь! — сказав він. — Молокаї вже далеко позаду, а Мауї — наче хмарка, і оті он три зірки показують мені, що я доплив туди, куди хотів. Цю частину моря називають Морем Мерців. Тут дуже глибоко, і все морське дно встелене людськими кістками, і саме тут у підводних печерах мешкають боги та злі духи. Течія тут прямує на північ, така швидка, що й акула проти неї пливти не здужає, і людину, скинуту з судна, вона виносить у чисте море швидко, як шалений кінь. Дуже скоро та людина знесилюється й тоне, і її кістки падають поміж іншими, а боги пожирають її душу.
Від тих слів Кеолу пойняв страх; він глянув на чаклуна й побачив при світлі зірок та ліхтаря, що той якось змінюється.
— Що тебе мордує? — пронизливо скрикнув Кеола.
— Це мордує не мене, — відказав ворожбит, — бо тут є інша людина, дуже хвора. [155]
Він перехопив ліхтар у другу руку, і — о страхіття! — коли витягав палець із залізного кільця, палець зачепився й кільце розірвалось, а його рука виросла така, як дерево, завбільшки.
Побачивши те, Кеола завив з жаху і затулив долонями обличчя.
Та Каламаке підняв ліхтар угору.
— Дивись краще на моє лице! — звелів він, і Кеола побачив, що голова в нього вже, як барило, а він усе росте й росте далі, як ото хмара росте на вершині гори, і Кеола сидів перед ним та завивав, а човен летів по великих хвилях.
— А що ти тепер думаєш про гармонійку? — спитав чародій. — Чи, може, ти вже волів би мати флейту? Ні? —спитав він. — Це добре, бо я не люблю, коли в моїй родині кидаються з одного на друге. Але я вже починаю думати, що мені краще зійти з цього нікчемного човна, бо тіло моє страшенно виросло, і як ми не будемо обачніші, він зараз потоне.