— Це не для мене, — сказав Кеаве. — Я хочу гарній будинок і сад на узбережжі Кона*, де я народився, і щоб сонце світило просто у вікна, і в садку цвіли квіти, і у вікнах були шибки, і на стінах картини, і на столах гарні обруси й дрібнички — одне слово, все як у тому домі, де я був сьогодні... І хай мій будинок буде навіть на поверх вище і з усіх боків матиме балкони, як королівський палац, і я житиму там без турбот і веселитимуся зі своїми друзями й родичами.
— Ось що, — сказав Лопака, — Повезім її з собою на Гаваї, [125] і, якщо все, чого ти побажав, здійсниться, я куплю у тебе пляшку, як обіцяв, і попрошу собі шхуну.
На цьому вони й погодилися, і скоро корабель повернувся в Гонолулу* і приставив туди й Кеаве, і Лопаку, і пляшку.
Тільки вони зійшли з корабля, як зустріли на пристані одного знайомого, і той одразу почав висловлювати Кеаве співчуття.
— Щось я не второпаю, чого тобі мене шкода, — сказав Кеаве.
— Хіба ти нічого не знаєш? — здивувався знайомий. — Адже твій дядько ... такий поважний був старий ... помер, і ще твій брат у перших ... такий гарний був хлопець... утопився в морі.
Кеаве дуже зажурився, заплакав, заголосив і зовсім забув про пляшку. Але в Лопаки було інше на думці, і, коли Кеаве трохи виплакався, Лопака мовив:
— А я думаю ось про що: чи не було у твого дядька землі на Гаваях біля Каю?
— Ні, — сказав Кеаве,— біля Каю не було. Була ділянка на гористому березі, трохи далі на південь від Гоокени.
— Тепер ця земля перейде до тебе? — запитав Лопака.
— Так, до мене, — відмовив Кеаве і ну знов оплакувати своїх покійних родичів.
— Стривай, — сказав Лопака. — Перестань голосити на хвилину, мені дещо спало на думку. А що, коли все це наробила пляшка? Бо, як бачиш, уже й місце звільнилося для твого будинку.
— Ну, коли так, — вигукнув Кеаве, — гарну вона мені зробила послугу! Хто її просив убивати моїх родичів? Але можливо, що твоя правда — будинок уявлявся мені точнісінько на тому самому місці.
— Таж будинок ще не побудований.
— Ні, та й не схоже, що буде колись побудований, — сказав Кеаве. — Правда, у дядька було трохи кавових дерев, айви й бананів, але цього мені тільки-тільки вистачить, щоб прожити. А решта його ділянки — то просто чорна лава.
— Ану ходімо до адвоката, — сказав Лопака. — Все-таки ця думка не дає мені спокою.
Ну, а коли вони прийшли до адвоката, то виявилося, що дядько Кеаве незадовго до смерті страшенно розбагатів і залишив йому величезний спадок.
— Оце тобі й гроші побудувати будинок! — вигукнув Лопака.
— Якщо ви маєте намір побудувати будинок, — сказав адвокат, — тут у мене є візитна картка нового архітекта, його дуже хвалять. [126]
— Зовсім добре, — сказав Лопака. — Чи ти ба, про нас уже подбали. Треба тільки слухатись пляшки.
ї вони рушили до архітекта, а в того вже й кресленики на столі розкладені.
— Ви ж хочете щось незвичайне, — сказав архітект. — А як вам сподобається оце? — І він простяг Кеаве кресленика.
А Кеаве, як тільки глянув на кресленика, не стримався і голосно охнув, бо там було зображено точнісінько такий будинок, який він бачив у своїй уяві.
"Буде він мій, цей будинок, — подумав Кеаве. — Знаю, темне це діло, і не до душі юно мені, але як уже я зв'язався з клятенною нечистою силою, то хай хоч не даремно".
І він став пояснювати архітектові, чого йому хочеться і як обставити будинок — і про картини на стінах, і про дрібнички на столах, — а потім спитав навпростець, скільки це коштуватиме.
Архітект поставив Кеаве багато запитань, потім узяв перо й почав рахувати, і, покінчивши з обрахунками, назвав точнісінько ту суму, яка дісталася Кеаве у спадок.
Кеаве й Лопака перезирнулися і кивнули.
"Все ясно, — подумав Кеаве. — Чи хочу я, чи не хочу, а будинок цей буде мій. Дістався він мені від сатани і до добра не доведе. Але одне я знаю твердо: поки в мене ця пляшка, я більше ніколи нічого собі не побажаю. А цього будинку я вже не позбудуся, і тепер, хай там хоч що, як зв'язався з нечистою силою, то бодай не даремно".
І він уклав з архітектом угоду, і вони обидва її підписали. А потім Кеаве й Лопака знову найнялися на корабель і попливли до Австралії, бо вже вирішили проміж себе ні в що не втручатися і надати змогу архітектові й чортові в пляшці будувати дім І опоряджати його, як їм до шмиґи.
Плавання їхнє минало щасливо, тільки Кеаве доводилося весь час стерегтися, щоб чого-небудь не побажати, бо він заприсягся не спокушатися більше на ласку диявола. Додому вони повернулися вчасно. Архітект повідомив, що будинок готовий; Кеаве з Лопакою сіли на пароплав "Ковчег" і попливли під берегом Кона, щоб подивитися на будинок, — чи схожий він на той, який ввижався Кеаве у мріях.
Будинок стояв на високому березі, і його було добре видно з суден, що пропливали повз берег. Навкруг ліси здіймалися вгору, аж до хмар; внизу потоки чорної лази застигли в Ущелинах, де спочивають у печерах останки стародавніх царів. Навколо будинку розкинувся квітник, що яскріє усіма барвами веселки, були насаджені плодові дерева: по один бік будинку — хлібні, по другий — папаї*, а просто перед ним з боку моря була встановлена корабельна щогла, і на вершечку її [127] майорів прапор. Будинок був триповерховий, з просторими покоями й широкими балконами на кожному поверсі. Шибки були прозорі, як вода, і ясні, як білий день. У покоях стояли гарні меблі. На стінах висіли картини в позолочених рамах, що зображували кораблі, і битви, і всілякі дивовижні куточки землі, а також портрети найвродливіших, які тільки є на землі, жінок, і в усьому світі не знайшлося б картин, писаних такими яскравими фарбами, як ті, що висіли в новому домі Кеаве. А незліченні дрібнички були й поготів нечувано гарні: годинники з музичним боєм, і музичні скриньки, і крихітні фігурки людей, що похитували головами, і вишукані цікаві крутиголовки, щоб заповнити дозвілля самотнього чоловіка. А оскільки кому захочеться невилазне сидіти в таких пишних хоромах — хіба що прогулятися ними й подивитися на все, — будинок був оперезаний широкими-преширокими балконами, на яких розмістилося б населення цілого міста, і Кеаве не знав, чому віддати перевагу: чи тильній терасі будинку, звідки можна було милуватися плодовими деревами й квітниками і де повівав з гір легенький вітерець, чи балконові на фасаді, де можна було вдихати свіжий морський вітер і дивитися вниз на те, як "Ковчег" приблизно раз на тиждень прямує з Гукени* до горбів Пеле або шхуни, навантажені деревом, айвою й бананами, борознять прибережні води.