Вечір Св. Агнеси

Джон Китс

(Поема)

1

В Агнесин вечір — о, як пробирав,
Як пік мороз! Пухнастий сич тремтів,
Тинявся заєць поміж мерзлих трав,
Беззвучно залягла отара хлів.
Подубли пальці у ченця, що слів
На чотках добирав до молитов,
I віддих з уст його вставав, синів
I клубочивсь, як фіміам, немов
Повз чистий образ Діви просто в небо йшов.

2

Терпляче молиться, встає з колін,
Бере свій каганець і йде назад,
Охлялий, босий. Із капличних стін
Глядять мерці скульптурні, ставши в ряд
По той бік очисних чавунних грат.
I мовби мерзнуть. Бачить крижану
Вояцьку зброю, дам легкий наряд,
Вслухається в молитву мовчазну,
У серці чути тих зимових мук луну.

3

Веде на північ сходинка вузька.
Раз, два ступив — і зразу слух йому
Зачарувала музика. Рука
Здригнулася... О ні, вже по всьому!
Не про життя гадай, про вічну тьму!
Той ніжний звук не для його ушей!
Він далі йде, в самотню кліть німу,
Й сідає в попіл, щоб у вечір цей
Прощення вимолить за всі гріхи людей.

4

Він тихий той зачин почув, бо скрізь
Стояли двері навстіж і була
Хідня в покоях. Скоро знявся й зріс
Суремний лемент, чистий звук срібла.
Покої аж палали, без числа
Ждучи гостей. Карниз на голові
Там ангели держали, два крила
На грудях склавши. Кучері свої
Назад розмаяли й дивились як живі.

5

Нарешті натовп заструмів, увесь
У спалахах султанів, діадем,
Ще розмаїтіший від тих чудес,
Які юнак із лицарських поем
Бере в уяву. Ми їх проминем
I звернемось до леді в юрмі тій,
Що від Агнеси, палена вогнем
Любовним, ждала звершення надій,
Як радили не раз поважні дами їй.

6

Вони казали, що в цю дивну ніч,
Перед Агнесою, дівчата снять
Про ласку милих, чують їхню річ
I їм хвилини солодко летять,
Якщо усе належно спорядять,
Наприклад: натще ляжуть, навзнаки
Розкинувши лілейно-білу стать,
Не глянувши ні в двері, ні в кутки,
А в небо справивши всі прагнення й думки.

7

Цей забаг так дівоче серце стис,
Що й сурм не чула, сповнених жаги
Божественно-гіркої. Пильно вниз
Дивилася. Мелькало навкруги —
То чийсь поділ, то шлейф, то край ноги,
Коли навшпиньки марно кавалер
Закоханий зближався. Не з пихи
Вона недобачала, ні: тепер
Вона з Агнесою була в краю химер.

8

I в танці Маделіна мимо всіх
Дивилась. Віддих забивало їй,
Бо зблизився священний час утіх.
Під бубнів гук в юрбі гостей бучній,
Зітхаючи, вона крізь веремій
Пихи й кохання мчала навмання,
Малюючи собі у шорах мрій
Нестрижене Агнесине ягня
Й солодкі хвилі втіх ще до нового дня.

9

Готується піти, але не йде.
Тим часом надійшов із мочарів
Порфіро, що до неї молоде
У нього серце прагло. В тінь стовпів
Портальних став, благально очі звів,
Щоб небеса йому послали знак
Від Маделіни, щоб він милу стрів
Хоч спотайна, щоб міг її юнак
Торкнуть, поцілувать — адже ж буває так.

10

Одважився, зайшов. Мовчіть, уста,
Закрийтесь, очі! Бо пронижуть сто
Мечів це серце, де любов свята
Ховається, бо замок у гніздо
Єхидн обернеться, де пси — і то
Клястимуть рід його своїм виттям,
Бо тут над ним не зглянеться ніхто,
Крім жінки, ключниці тих лютих брам,—
Слабої, сивої, улеглої літам.

11

О щастя: це ж якраз вона! На кий
Зіпершись, човгає в ті сіни, де
Він став, сховавшися за слуп товстий
Від смолоскипа. Весело гуде
Далека музика. Старенька йде.
"Хто тут?" Ах! Ах! Пізнавши юнака,
Шепнула: "Смерть тебе у замку жде".
В його руці тремтить її рука.
"Тікай, бо кожен тут аж рветься до клинка!

12

Тут і присадкуватий Гільдебранд:
В пропасниці недавно він гукав,
Що весь твій рід послати в пекло рад;
Тут і старий лорд Морріс — він не став
Із сивиною м'якшим. Ох, не збав
Собі життя, біжи!" — "Стривай, адже
Тут затишно. Присядь, скажи, щоб знав
I я про..." — "Ні! Ходім звідсіль! Невже
Забув, яка біда тебе тут стереже?"

13

Пішов, плюмажем павутиння з стін
Змітаючи у темряві густій.
I поки Анджела зітхала, він
У тихий, зимний уступив покій,
Де блідний місяць мертвий промінь свій
В дрібногратчасте промикав вікно.
"Скажи, де Маделіна? — мовив їй.—
В ім'я верстата, що на нім давно
Таємні сестри тчуть Агнесине руно".

14

"Се ніч Агнесина? Ах, так! Пожди:
Адже ж і в ніч таку мертвлять людей!
Як принесеш у решеті води
Або зумієш приручити фей,
То йди в палац. Дивуюся, єй-єй,
Тобі, Порфіро! Об такій добі!
О добрі ангели! У вечір цей?
Обмарте панночку! Сама собі
Я посміюсь тепер — ще буде час журбі!"

15

Сміється в сяйві млілому. А він
У неї вп'явсь очима хлопчака,
Якого вабить з бабиних колін
До себе книга загадок важка,
Як в окулярах біля коминка
Стара сидить. Його обняв пожар,
Він затремтів, коли почув, яка
У панни думка. О холодний чар
Дівочих дивних мрій, старих легенд, обмар!

16

I раптом думка, як розкішний цвіт,
Його зрум'янила, в душі спахнув
Багряний бунт. Їй аж померкнув світ,
Коли почула те, що він шепнув.
"Безецнику, ти Бога й честь забув!
Хай люба леді з ангелами в сні
Замріється, а ти вертай, де був!
Іди, зводителю жорстокий! Ні,
Ні, ти не той тепер, яким здававсь мені!"

17

"Клянуся небом, я не мислю зла,—
Сказав Порфіро.— Хай мені в аду
Горіть по смерті, як з її чола
Відкину локон я або знайду
В собі жорстоку хіть на молоду
Її красу. Оцим сльозам повір!
А не повіриш, я зчиню біду,
Сколошкаю увесь ворожий збір,
Зітнусь, хоч кожен тут для мене хижий звір".

18

"Ах, нащо так терзаєш ти слабу
Стару істоту, що її покров
Уже очікує в тіснім гробу!
А я ж за тебе стільки молитов
Щодня шептала!" Та Порфіро знов
Благав її, дібравши інших слів —
Таких печальних — для своїх намов,
Що Анджела стара забула гнів
I обіцяла все, чого б він не схотів.