Жінка засміялася і махнула відерцем, вказуючи, куди мені йти. Це могло означати: теж працівничків посилають... "Ні, не візьмуть,— подумала я,— кому я Тут потрібна зі своїм "Чижиком"?
У сінях стояли маленькою батареєю пляшечки із сіруватим молоком, акуратно заткнуті ватними тампонами. Двері до кабінету завідуючої були відчинені. Я зайшла. Завідуюча, дуже немолода, зі зморшками турботи на жовтому обличчі, рахувала на рахівниці. Я поклала їй на стіл своє направлення.
— Зараз,— сказала вона, продовжуючи рахувати.— Не десять рук. Бухгалтер хвора. А я здорова?
Мені було важко стояти, я сіла. Клац-клац — говорила рахівниця. У вікно світило сонце. Тонка розрізна тінь від плюща обережно рухалася по столі, по жовтих руках завідуючої. Хору грудних звідси майже не чути, він звучав ледь-ледь, слабкою музикою скарги, нотою смутку. "Ні, не візьмуть,— знову подумала я,— надто хороше тут".
Завідуюча кінчила рахувати, відсунула рахівницю і взяла моє направлення.
— Арифметику знаєте?
— Погано,— відповіла я, спішно пригадуючи таблицю множення.
— Так, як і я. Двічі по два ще знаю, а чогось вищого — ні. Мені грамотні співробітники ой як потрібні. Робочі руки потрібні. А кого присилають? Тільки й того, що не в домовині.
Я піднялася, збираючись піти. Торбинка, сумочка...
— Чекай, не метушись! — гримнула вона.— Я не зо зла, це у мене плач душі. Потрібно ж мені поділитися! Не ділишся, не ділишся — і луснеш.
Я мовчала.
— Мене теж треба зрозуміти. Няньок нема.
Нюрка на завод розмріялась, не сидиться їй, штопор в сідниці. Слюсарів нема, відра всі продірявились. Молока не допросишся, підсовують суфле. А від суфле який ріст? Я їм кажу: "Діти, кажу, рости їм треба". А вони: "У всіх труднощі". Подавились би вони своїми труднощами, тьху! Все сама, скрізь сама, помічників нема. Збожеволію, прямо в психічку, під душ Шарко.
Я мовчала. Все правда, мені лишається піти.
— Не входиш у становище. Ну гаразд, візьму. Ставка є. Не козу ж брати на цю ставку.
Так мене прийняли в Будинок дитини на ставку музичного вихователя.
Дивна була ця посада, ця ставка, і чому вона існувала? Загадка. Здавалося б, міркуючи розумно, війна, всього не вистачає, мало молока, мало хліба, а тут — музика. І ось дивись, тоненький культурний струмочок, кимось і колись задуманий, жебонів собі і жебонів, допомагав жити...
У Будинку дитини був навіть рояль — старенький, дуже розладнаний, але із слідами чистого, благородного тону. Я взялася за роботу. Перш за все потрібно було викликати настроювача. З цього приводу мені довелося витримати баталію з нашою завідуючою Євлампією Захарівною. На її думку, звук був навіть дуже хороший. Але переважив мій авторитет, бо я послалася на свою спеціальну освіту (взагалі ж я рідко про неї згадувала). Знайшовся і настроювач, вицвілий старий, дуже говіркий, який все запитував: "Ви мене впізнаєте?"— маючи на увазі: ви мене розумієте? "Впізнати" його було досить важко через заплутаність його думок, але одне було зрозуміло: за роботу —він вимагав пляшку. Знову бій з Євлампією Захарівною, яка замість пляшки давала чвертку, тобто чверть "літра. Старий був невблаганний, і через тиждень завідуюча здалася. Звідки вона дістала пляшку — невідомо. Ця жінка була господарським генієм, могла добути що завгодно, обміняти, виклянчити. "Якби знати арифметику, то далеко б я пішла!" Таким чином, рояль був настроєний. Я сіла за нього з острахом. Руки, руки. Але вони якось слухались. Я зіграла кілька п'єсок із "Дитячого альбома" Чайковського. Колись, дуже давно, я їх розучувала, сидячи біля рояля з бантом у косі, мріючи про волю, про двір, про "козаків-розбійників", а мене примушували грати, примушували... Тоді я ненавиділа музику, ніби передчувала, що нічого з мене не вийде... "Хвороба ляльки", "Похорони ляльки"...
— Нічого,— сказала завідуюча,— буває гірше. Все-таки інвалід.
— А "Катюшу" можете? — запитала Нюра, та сама повновида технічка, яка тоді, в перший день, махнула на мене відерцем.— Я "Катюшу" дуже люблю. Почую — і плакати.
Я сяк-так на слух підібрала "Катюшу". Нюра заплакала.
— Усе-таки що значить освіта,— сказала вона, кінчивши плакати.— Народжу сина — обов'язково до консерватори віддам.
Так почалося моє друге музичне життя. У деякому розумінні воно було вдаліше, ніж перше. Потроху, з дня на день я ставала бойовитішою, починала дерзать. Я не лише грала — я співала! Дитячі пісеньки я віднаходила все звідти ж, із глибини свого дитинства з бантом у косі. Ось цю пісеньку співала мені няня, цю — мама...
Ніколи я не думала, що маленьким дітям так потрібна музика! Вони вбирали її, як суха земля вбирає воду. Навіть найменші, немовлята. Коли була музична година для немовлят, їхні високі білі фарбовані залізні ліжечка, плоско застелені, без подушок, вкочували в малесенький зал, де був рояль. Немовлята плакали, жаліючись на долю. Але як тільки я починала грати, вони замовкали і слухали. їхні молочно-сині очі дивились неви-значено-загадково, спостерігаючи щось недосяжне для людей, таке, що було, можливо, навіть у них за потилицею. А деякі піднімали крихітні рученята з рожевими промінчиками пальців і грали ними ніби в такт. Ті, що старші, повзунки, розуміли ще більше. Вони стояли в своїх манежиках на слабких ніжках, що підгиналися і ще не вміли ходити, і, чіпляючись за перильця, так і тягнулися до пісні. Найкраще було, коли вони всі разом починали співати, несміливо і безладно гули. Цей повзунковий спів завжди зворушував мене — не скажу до сліз, сліз у мене не було, але до роздираючого внутрішнього дрожу. А старші, ходячі — років по півтора-два,— як вони жадібно товпилися навколо рояля! Діти були бліді, рахітичні, ніжки колесом, порівняно з домашніми мало розвинуті. Багато хто з них не вмів говорити, спілкувалися знаками і пташиним щебетом... Але тут вони жвавішали, повискували, кожен намагався стати якнайближче, вчепитися за мою сукню. А хто-небудь один — найсміливіший, найдоросліший — дотягувався до рояля і торкав клавішу пальцем. Виникав звук. "Музика",— казала я, і вони лопотіли за мною важке слово. Для них музика була дивом, та вона й була дивом. Рояль кректав, мої малорухомі руки були незграбними, і все ж це була музика, ніби грала не я, а вона сама, великодушно вибачаючи моє невміння...