На оглядинах у музикальному залі діти поводились скромно, тихше води, нижче трави, але всією поведінкою, очима, руками, спинами благали: "Вибери мене, вибери!" І вибирали кращих. І вели. Так одного разу вибрали Маню Вєткіну. День, коли її повели, був одним з найсумніших... хоча за неї я повинна була радіти. її удочерила жінка з тонким лицем, з такими ж, як у Мані, сірими очима, вона недавно втратила дочку. Йдучи, Маня Вєткіна вже називала її мамою...
Одного разу я прийшла з роботи і побачила, що біля дверей стоїть Ада Юхимівна з ключем у руках і вигляд у неї заклопотаний.
— Здрастуйте, Ольго Іванівно. Добре, що ви прийшли. Намагаюся відімкнути — не виходить. Ви знаєте, я не в ладах з технікою. Дзвоню-дзво-ню — ніякого результату.
— А там хто-небудь є?
— Анфіса Максимівна. Коли я йшла, вона була вдома. Спробуйте своїм кл^очем.
Я спробувала — двері виявилися зачиненими на ланцюжок. Подзвонила раз, другий, третій — ніхто не йшов.
Ада була бліда, я теж стривожилася.
— Щось сталося,— сказала вона.— У мене таке передчуття.
— Спить? — припустила я.
— Ні, так не сплять, а особливо вона, в неї поганий сон, усе жаліється.
— Покличемо двірника?
Двірника на місці не було, тільки одна сокира. Ми стояли на подвір'ї. Будинок ремонтували, він
був увесь у риштуваннях. Вікно у кімнаті Громових було розчахнуте.
— Я залізу у вікно і зсередини вам відчиню,— сказала Ада.
— Як же ви залізете? Третій поверх...
— А по риштуванню; по риштуванню... Жваво, як мавпочка, Ада почала видиратися
вгору. її спідничка розвівалася дзвоном. Знизу кричали хлопчики: "Дивіться, бабуся лізе!" Все це було як у поганому сні. Добравшись до третього поверху, Ада помахала мені ручкою і зникла у віконному отворі. Я піднялася сходами — ліфт знову не працював. Я подзвонила — ніхто не відгукнувся. Раптом — шум якийсь у коридорі. Бігла Ада, кричала Ада:
— Який жах! Вона померла, померла!
— Упустіть мене.
Ада, кричачи, не могла розібратись з ланцюжком:
— Який кошмар! А тут ще ланцюжок... Нарешті вона мене впустила. Ми кинулися в
Анфісину кімнату. Вона лежала на підлозі ниць, ноги були незграбно вивернуті, носками всередину. Я спробувала її повернути догори — важка, гладка, вона була мені надсилу. Мені здалося, що вона дихає, жива.
— Адо, дзвоніть швидше в невідкладну допомогу!
— Дзвоню, дзвоню.
Ада кричала по телефону:
— Ви розумієте, людина помирає! Облиште ваші подробиці!
А я все намагалася перевернути Анфісу, ніби від цього залежало її життя. Якось мені вдалося повернути її на бік, але вона зразу ж завалилася ниць. У горлі в неї щось булькало: жива.
Приїхала невідкладна допомога. "Інсульт",— сказав лікар. Анфісу поклали на носилки, винесли, повезли. Я побігла, щоб надіслати телеграму Вади-мові.
Уся квартира притихла. Увечері до мене прийшла Капа:
— Ольго Іванівно, я в Анфіси в кімнаті прибрала. Я по-християнському. Теж була людина.
— Не кажіть "була", Капітоліно Василівно, адже вона ще жива.
— Жива, а помре обов'язково. Перст божий. Роздувало її як на дріжджах. Питаю: і куди ото ти гладшаєш? Ображається. Ось і вийшло по-моєму.
Капа була сувора, але вражена, і цим прихиляла до себе. Я її пригостила чаєм. Вона не відмовлялася, випила. До чаю нічого не було.
— Тебе, Ольго Іванівно, удар не зачепить, ти солодкого не любиш, тому й худа. Мене цілком може зачепити через мою огрядність. Для ока воно гарно, а для удару погано.
Після чаю вона сказала:
— Ольго Іванівно, дозволь у тебе посидіти увечері. Моя кімната поруч з Анфісиною, боюсь чогось. Смерті своєї боюся.
— Будь ласка, сидіть, я дуже рада.
Капа просиділа в мене вечір і говорила, говорила... Жалкувала за Анфісою, картала себе:
— Гріх на моїй душі. Спокушала я її, покійницю. Мені б помовчати, а я сперечалася. Ніби диявол мене за язик тягне.
Вона затято називала хвору покійницею, а я перестала їй заперечувати. Там, десь далеко, Анфіса лежала непритомна, мовчки, недосяжна для нашого розуміння. Темрява, що розділяла її і нас, була така густа, що мало чим відрізнялася від смерті...
За цей вечір Кагіа розповіла мені все своє життя. Народилася вона в селі поблизу Сергіївського Посаду, тепер Загорськ. Змалечку любила до церкви ходити. У Тройці-Сергія дуже гарні собори, один кращий за іншого, як у раю. Маківки голубі, зірочки золоті, а вже всередині... Довго змальовувала вона церковну службу, намагалася пробитися крізь свою зашкарублу мову, щоб я все це побачила: і жовтенькі вогники свічок, і синій дим від кадила, летючий, і спів ангельський. Досадувала сама на себе, що не так у неї виходить, зітхала і все повторювала з молитовним зітханням:
— Замилування, райський крин.
Потім почала про себе розповідати, про своє життя:
— Заміж пішла не по своїй волі. Віддали мене рано, за старого. Поганий був, колючий, волосся з вух стирчить. Вимагав, щоб любила, а я молода була, не знала, як це люблять. Народився, однак, у мене хлопчик, викапаний херувим, ну як на іконах малюють. Я, дивлячись на нього, радію, я на нього милуюся, просто молюся, а гріх на людське молитися. Ось і покарав мене господь. Третій рік ішов Миколці, і помер. Скарлатина задушила. Я його ношу, я його ношу. Благаю, щоб жив. А він очка розкрив, обхопив мене за шию, притиснувся, плакнув один раз і кінчився.
Капа помовчала, відкашлялася і продовжила іншим голосом:
— Ну ось. Дітей у. мене більше не було. Чоловік помер скоро після Миколки. Поховала старого, а мене вже за іншого сватають. Хоча й не старий, а дуже негарний. Собою нічого, крупний— як мовиться, об дорогу не вб'єш,— але косоротий. Щока у нього порубана шабельним ударом, і все він начебто шкіриться. Це вже після громадянської було. Почалося у всіх нове життя, а для мене все старе. Село наше бідне, найбідніше. У батька з матір'ю дітей купа, самі роти, пити-їсти кожен просить. Куди подінешся? Вийшла за косоротого. Потім притерпілася, виявилося, що чоловік нічого, не першого сорту, але все ж чоловік. Звикла. Не п'є, не курить, за спідницями не ганяється — чоловік як чоловік, бувають і гірші. Убили його під час колективізації, він колгоспи насаджував, а в нього з-за темного рогу куркульня пальнула. Голосила я тоді, нічого не скажеш. Голосить же я гарно вмію, на все село перша артистка. Потім мені тітка Анісья каже: "Капо, хочеш, мовляв, у Москву?" А я тоді нічого не розуміла, дурепа. Трамвая в лице не бачила. Кажу: "Хочу". Відвезла вона мене в Москву і влаштувала служницею, по-теперішньому — домробітницею. А служницею, звісно, як — ні честі, ні поганої слави. Все б нічого, живу, тільки полюбила одного страшною любов'ю. А він одружений. Гріх любити одруженого, а я любила, не дивлячись на гріх. Така це була любов, що, якби в книжці її змалювати, ніхто не повірить. Люблю, а живу служницею. Думаю, соромитись буде він мене, і пішла на фабрику. Дали мені гуртожиток. Подруги мене жаліють через мою любов, занавіскою відгородили і не заперечують, коли одружений ходить до мене ночувати. Кілька років я в гріху прожила, як свиня в гною. Тільки одного разу приходить у гуртожиток цього, одруженого, жінка — і мені в коси. Побилися ми з нею до скандалу, до коменданта. З гуртожитку виперли. Куди подінешся? Знову в служниці. Дівчинку нянчила, дуже її любила, а одружений з того часу відчепився. Виростила дівчинку, в школу їй іти, і кажуть мені господарі: "Бувай здорова, більше ти нам не потрібна". Як же це? Доглядаладоглядала — і не потрібна? Ось коли поплакати довелося. Уся відсиріла... Однак влаштувалась нічним сторожем. Кімнату дали, цю саму, де тепер живу. Гарна робота в сторожа, багато часу для душі лишається. Сторожуй собі, тільки не спи. Сиджу, кожух великий, теплий, і зірочки на небі рахую. Почала я ночами про бога думати, ночами зручніше думати, ніж удень. Мабуть, думаю, за гріхи мої бог від мене відвернувся. Та брехня, горять-миготять зірочки,— бог, він ласкавий, усім батько. Прийшла я до батюшки порадитися. Він каже: "Бог все прощає, будь-які гріхи, тільки молись". Почала молитися, до церкви ходити. Тепер, коли на пенсії живу, жодної служби, можна сказати, не пропускаю. Слава богу, дала мені Радянська влада пенсію. Я проти Радянської влади нічого не маю, турбується вона про простих людей. Тільки думаю: навіщо вони церкви позакривали? У селі в нас був храм, тепер склад. Велика радість людині від церкви, краса велика... Я за Анфісу молитися буду, дуже я грішна перед нею. Господь усе прощає, тільки молись. Я за Анфісу свічку поставлю за п'ятдесят копійок, не пошкодую. Капа замовкла, знову відкашлялася і запитала: