— Це ж за що? Я тут, мила моя, ні при чому і дякувати мені ні за що.
Анфіса Максимівна мовчала, стискуючи в руках важку теплу трубку.
— Ви мене слухаєте? — суворо запитав декан.
— Слухаю.
— Запам'ятайте, ви нічим мені не зобов'язані. Так і знайте. Зрозуміли?
— Зрозуміла.
— А за вас я радий, радий. Привіт нащадку. Як-небудь заходьте, ми з Софією Володимирівною будемо раді.
— Дякую.
Анфіса повісила трубку. Ні, не зайде вона більше до них ніколи.
Від розмови з деканом радість її пригасла, але все ще була жива. Остаточно добив її Вадим.
— Поздоровляю із студентом,— сказала вона не без грайливості.
Вадим байдуже підвів голову.
— Я ж не прийнятий. У списках немає. Я дивився.
— Ти в додатковому. Сама бачила: Громов В. Ф.
— А хто тебе просив ходити? — крикнув Вадим.— Залишиш ти коли-небудь мене в спокої?
— Я — мати. Кожна мати за сина переживає.
— Нічого було переживати. Подумаєш, інсти-тутик занюханий. Я й не хотів туди зовсім. Я хотів працювати. І для чого тільки піддався на вмовляння? Ех...
Анфіса Максимівна часто-часто заморгала.
— Знову плач? — злісно запитав Вадим.— Набридли мені твої кінофільми. Раз пішов з дому і знову піду. Назавжди піду, май на увазі.
Ось тобі й радість...
Заснула вона тієї ночі пізно і погано спала, снилися якісь дрібниці, дурниці, ш?фи з книжками, вони рухалися і намагалися її задушити. Вона від них, а вони за нею. Іще кренделики снилися і руки Софії Володимирівни, також як кренделики. Вона, Анфіса, намагалася ті кренделики цілувати, а Софія Володимирівна не давала, сміялася дрібно, як ізюм сипала. Зовсім змучилася від цих снів. А під ранок приснилося інше: прийшов Федір покійний, став перед нею грізно і питає: "Що ти зробила з моїм сином?" І виходило в сні, що Вадим Федорові син, а вона, Анфіса, перед ним винна, що його від іншого батька народила. І так вона мучилася, так плакала, що прокинулася. Все було залите сльозами, а у вухах дзвеніло — тонкий звук, комариний, так буває дзвенить лампочка перед тим, як перегоріти. Вранці у неї відібрало щоку, стала наче мертва. Анфіса її масажувала — не допомагає, вщипнула — болю не чути. Смішно навіть, однією щокою померла! Потім минулося.
26
Восени Вадим пішов учитися. Інститут з першого ж дня йому не сподобався. Коли зібралися вони на першу лекцію з вищої математики у великому химерно освітленому залі з лавами амфітеатром, Вадим подивився навколо себе: ні, не подобається! Чого він хотів, він і сам напевно не знав, але, в усякому разі, не цього. Почалася лекція. Професор, худий і щетинистий, схожий водночас на воблу і зубну щітку, викликав у Вадима відразу. Він почав з латинського вислову, який тут же переклав російською мовою. "Хвастає",— вирішив Вадим.
Саму лекцію він не зрозумів. Професор говорив тягучо, гладенько, складносурядними реченнями, такими довгими, що, поки справа доходила до кінця, можна було забути початок. Серед дієприкметників і дієприслівників повністю втрачався зміст. Вадим спочатку намагався записувати, потім покинув, стомився. Крім того, він не знав, як пишуться деякі слова, і боявся, що хто-небудь із сусідів загляне до нього в зошит. Він почав розглядати аудиторію; те, що він побачив, також йому дуже не сподобалося, особливо велика кількість і некрасивість дівчат,— така чисельність дівчат гірко підтверджувала його думку, що інститут другосортний, заштатнийг куди не піде за покликанням ні один хлопець, який поважає себе, а йдуть тому, що тут конкурс найменший. Дівчата, багато з них в окулярах, ретельно записували, побожно скидаючи очі на професора. Вадим був упевнений, що всі вони прийшли сюди, аби вийти заміж. І справді, що вони ще могли робити? Жін-ка-інженер — курям на сміх. Але й хлопці також Вадимові не сподобалися, особливо один з гривою, якою він якось хвацько струшував, і другий, білий, як альбінос, такий білий і блідий, ніби він прожив кілька років у підземеллі. Ці двоє були до Вадима ближче від усіх, він оглянув їх особливо прискіпливо і з огидою. Більше всього його дратувала увага, з якою вони витріщалися на дошку і гарячково записували слова професора — загалом порожні слова, коли розібратися. У вухах Ва-димових ці слова торохкотіли, як горошини в калаталі. Намагаючись не слухати, він почав думати про щось своє — нічого гарного не виходило. Уже з давніх часів у Вадимові утвердилася певність, що йому чогось недодали, чимось обділили. Ось і тепер на лекції, спершись ліктями на вузенький пюпітр, підпершись кулаком, він не стільки думав, скільки почуттям перебирав усі свої образи і ще дужче настроювався проти світу. Згадувалася йому іронічна посмішка вчительки ще в першому класі, коли він ніяк не міг прочитати складне слово "черевичок" і діти сміялися, а він і не знав, що ж воно за штука цей "черевичок"?
Опісля йому Ольга Іванівна пояснила, що колись говорили не "ботинки", а "черевики". Чому вони сміялися? Запитати кожного, що таке "черевичок",— мабуть, ніхто б не відповів. Після цього випадку він довго відмовлявся читати вголос, можливо, через це так по-справжньому й не навчився... Згадував, як хлопчаки з його двору виходили на День Перемоги святково одягнені, деякі навіть з батьками за руку, і одному батько дав поносити свої ордени. А він, Вадим, також знайшов у себе вдома медаль, начепив її і пішов у двір. А Петько Гаврилов сказав йому: "У тебе ж і батька не було..." Потім згадав, як Світлана обізвала його женихом із соплями, і внутрішньо закипів від ненависті. Ні, більше вони його не обдурять! Потім подумав про матір із тим складним почуттям образи, від якої він задихався, з почуттям, яке завжди супроводжувало його думки про неї, його зустрічі з нею, його сварки з нею і все його життя з матір'ю в чепурній кімнаті із зеленими шпалерами (на них чергувалися якісь нудні квадрати з нудними ромбами), і взагалі життя було нудне... У цю хвилину професор, очевидно, сказав якийсь жарт, який — Вадим, звичайно, не почув, але почув сміх студентів, як йому здалося, догідливий, і з огидою побачив, як професор засміявся разом з усіма, крупно оскаливши жовті зуби. З цієї першої лекції все було вирішено для Вадима: інститут йому огидний, він зробив помилку, коли пішов сюди заради матері, але більше його не піддурять, не на того натрапили:.. Що саме він буде робити — він поки що не знав. Одне було ясно: він мусить обов'язково комусь щось довести...