— Ну, кажи швидше,— хрипко сказав Вадим,— а то мені ніколи.
Світлана заплакала. Знову, чорт, ці сльози! Що мати, що вона... Любов падала, мізернішала.
— Не реви. Кажи толком, що таке. ("Чоловік повинен бути лютий",— сказано в
якійсь книжці).
— Я не можу так зразу. Мені соромно. "Мабуть, скаже: "Люблю тебе",— думав Вадим,
і серце його знову забилося і любов збільшилася.
Це метання від любові до нелюбові і навпаки було болісне. Він аж спітнів.— Швидше, ну, швидше кажи: "Люблю тебе"..."
Світлана відкрила рота, втягла в себе повітря і на цьому вдиху сказала:
— Ой, Вадику, здається, я попалася.
— У якому розумінні попалася?
— У звичайному, як усі попадаються. Ну що я тобі буду пояснювати? Як маленький.— Вона перестала плакати і сухо дивилася на нього.— Маленького корчиш,— сказала вонауз ненавистю.
— Нічого не корчу, тільки не розумію...
— Тоді розумів,— сказала вона зі страшною ворожістю.
Вона була страшна зі своїм волоссям, по-жіночому зібраним у пучок, з маленькими сухими очима. Ні про яку любов мови бути не могло. Що ж тепер від нього вимагається? Одружитися, чи що? Неможливо. У десятому класі! І як він матері скаже?
— І що ж тепер робить? — запитав він, уникаючи її очей.
Вона мовчала.
— Женитися, чи що? Світлана зареготала:
— Женитися! Ви тільки подивіться на нього — жених із соплями!
— А що ж робити?
— Що всі, коли попадуться. Я вже умовилася з однією, зробить за дешево.— Вона назвала суму. Вадим обімлів.— Половина в мене є, треба ще стільки ж. Я думала, ти...
— Немає в мене, Світлано.
— У матері візьми.
— Не дасть вона. Та й немає в неї.
— Ну, дістань де-небудь. Ти ж мужчина.
Вадим страждав невимовно:
— Гаразд. Спробую.
— Дивись тільки швидше. Мені не пізніше п'ятниці треба. Вона вимагає наперед, а сьогодні вівторок.
— Кажу, постараюсь. Ну, пока.
— So long,— сказала Світлана чомусь англійською мовою і ручкою помахала на закордонний манір, долонею вперед.
Вадим скреготнув зубами. Цілі гори брехні!
Гроші він дістав у Ади Юхимівни. Довелося їй усе розповісти — без цього не давала. Ада Юхимівна жахнулася, але й була в захопленні:
— Ти її любив, любив?
— Ну, любив.
— Бідні діти! Але ти мені дай слово, що це останній раз.
Слово він дав охоче, він і сам жахався того, у що вплутався. У четвер він відніс гроші Світлані. У п'ятницю вона в школу не прийшла, в суботу також. Вадима розривала тривога і каяття, уявляв собі найгірше — що Світлана померла або все розповіла матері, і та побіжить жалітися. За суботу і неділю він увесь змучився, а в понеділок Світлана прийшла в школу як ніби нічого й не сталося, навіть не бліда і волосся знову по плечах розпустила. Все брехала. Вадим дав собі слово не любити ніколи.
23
Десятий клас минув швидко. По уроках пробіг, як по купинах — і ось уже Вадим закінчив школу і приніс додому атестат. Атестат так собі, ні хороший, ні поганий — з трієчками. Анфіса Максимівна прочитала його і заплакала:
— Що ж тепер робити? Куди ти сунешся з таким атестатом? Моя мрія, щоб ти вчився... Домрія-лась...
У інших однокласників дома свято: все ж закінчили, хоча й з трійками. У нього одного лише сльози. Сліз цих Вадим просто-таки бачити не міг.
— А я й не хочу у вуз. Дуже треба — за копійки бути інженером! Піду працювати, і все.
Анфіса Максимівна заридала на повен голос. У неї навіть почалася істерика, як у дореволюційній літературі. Вадим плюнув і пішов на кухню.
Коло плити господарювала Ада Юхимівна в мік-рофартушку, готувала якийсь соус. Куховарити вона взагалі не вміла, але час від часу затівала щось незвичайне. Соус булькав у судочку.
— Що це у вас? — похмуро запитав Вадим.
— Соус прентаньєр з білим вином. Старовинний рецепт. Повинне вийти щось чарівне, якщо не пригорить.
Вадим зобразив на обличчі глибоке презирство до всього дореволюційного, у тому числі й до соусу прентаньєр. Ада Юхимівна засміялася:
— А ти чого такий похмурий? Щось трапилось?
— Школу закінчив.
Ада Юхимівна сплеснула руками:
— Ой, що ти кажеш? Поздоровляю, поздоровляю!
Соус негайно вибіг.
— Так я й знала,— спокійно сказала Ада Юхимівна.— Домашнє господарство не для мене. Я створена для вищої нервової діяльності. На чому ми зупинилися? Так, я тебе поздоровляю. Цілий великий етап твого життя закінчився, почався новий.
— Ну їх до біса, ці етапи,— сказав Вадим.
— Господи, який ти цинічний! Невже вся молодь така?
— Ще гірша.
— Не вірю, не вірю.
У кухню долинув ридаючий голос Анфіси Максимівни.
— Що це? — здивувалася Ада.
— Святкує мій великий етап. Радіє успіхам сина.
— А що, погані успіхи?
— Хрінові.
— Знову цинізм?
— Вибачаюсь. Я хотів сказати: середні. За успішністю я на двадцятому місці, а в класі тридцять чоловік.
— Так це ж добре — на двадцятому місці! З кінця, чи з початку?
— На жаль, з початку.
— Однаково добре.
— А вона думає, що погано. Каже: все життя мріяла дати синові вищу освіту.
— Мрія є мрія,— сказала Ада Юхимівна невідомо в якому розумінні.
Увечері прийшла Ольга Іванівна, принесла подарунок — готовальню. Вадим сухо подякував:
— Спасибі, але тепер не ті часи. Тушшю ніхто не працює, тільки олівцем.
На випускний вечір Вадим не пішов. Треба було внести гроші, а він у матері брати не хотів. Та й не треба йому ніяких вечорів. Пролежав, прокурив дома. Мати тепер проти куріння заперечувати не наважувалася, тільки кватирки відчиняла.
Потім почалися знову розмови про вуз, про освіту — суцільна нудота. Вадим здався, не витримав характеру. Він подав таки папери в один з інсти-
тутів, де конкурс якнайменший, і став готуватися до вступних іспитів.
Літо було жарке, тягуче, з грозами, які не приносили полегкості. Вадим готувався до екзаменів і злився. Хто це придумав таке хамство, щоб з одних екзаменів — у інші? Кінчав школу — екзаменувався, тепер треба поступати — знову екзаменуйся. І, головне, за тією ж програмою! Ніякого смислу, крім похмурого знущання, в цьому порядку не було. Щось одне: або вірити атестату, або не вірити. А так ні те й ні се, атестат давай, і все ж екзаменуйся...
А головне, нікуди йому не хотілося поступати. Хотілося жити як живеться, не надриватися, працювати потроху і щоб жили з тебе не тягли. Є ж щасливчики, яких ніхто нікуди не тягне: хочеш працювати — працюй, хочеш учитися — вчись. У Вадимових думках взагалі постійно були присутні якісь "щасливчики", якісь "інші", яким він похмуро заздрив. Не те щоб він вважав їх кращими за себе, скоріше навпаки, а ось їхній пристосованості, невигадливості заздрив. У питанні про навчання він поступився матері і за це злився і на неї, і на себе, і на "щасливчиків".