ззз
моя подруга і плаче. Плач був голосний і нагадував гикання. "Мама? Наташа?" — спитала я і почула власний голос, різкий, як крик. Моя подруга нічого не відповіла, але з її обличчя я зрозуміла, що вони загинули. Я була вся в гіпсі, з ніг до голови, і не могла ні метатися, ні ворушити руками, ні себе знищити. Знову мені щось вливали в рот. Повернулися непритомність і чорнота. Здається, я заклинала її стати вічною. Свідомість приходила, мигала й зникала знову. Душевний біль не був постійним, він виникав вибухами і тоді був нестерпним — здавалося, що він розірве зсередини гіпс.
Після того я ще рік була в лікарні, і лікарі боролися за моє непотрібне мені життя. За цей рік бажання смерті, дуже сильне спочатку, встигло в мені згаснути. Його змінила ненависть до гіпсу, бажання знищити вже не себе, а гіпс. Потім став з'являтися, спалахуючи і знову зникаючи, інтерес до завіконного світу. Той світ був доступним спочатку лише боковому зору, але відчувалося, що він великий і прекрасний. Потім, коли мені звільнили шийні хребці і я змогла повертати голову, заві-конний світ відкрився на всю широчінь і виявився насправді великим і прекрасним. Там ворушилися гілки, падав дощ, гуляли голуби. Все це було свіжим і яскравим, набагато яскравішим, ніж у звичайному житті. Я, наприклад, ніколи не бачила таких синіх голубів. Пізніше ця яскравість трохи потьмяніла, але в якійсь мірі збереглась до цього часу. Іноді мене вражає, скажімо, яскравість дощу.
Таким чином, я вже могла повертати голову. Тепер мені вже хотілося видужати, якщо це можливо. Виявилося, що це можливо. Одного прекрасного, наскрізь сонячного дня суцільний гіпс змінили на полегшений, чудово-легкий, майже невагомий. Цього дня я браталася з мухами, які невагомо літали по сонячній палаті. Минув ще час, і ось я вже могла сидіти на ліжку, володіти руками, їсти. їжа, бідна в ті часи, займала в житті людей велике місце, що важко зрозуміти тим, хто не голодував. Споживання їжі перетворилося майже в обряд. Я дивувалася, що з трепетом чекаю обіду, але трепет був. Човгали ноги, гримів посуд, з'являлася санітарка в розтоптаних тапочках, з янтарними голими п'ятами, починалася роздача. Я їла. Потім я спала — довго, запоєм, як сплять немовлята.
Коли мене виписували, виявилося, що рухомість рук частково втрачена, а це означало ще один кінець — за професією я піаністка. А втім, цей кінець мало значив поряд з іншими. Мабуть, я не була по-справжньому талановита. Від таланту мені дісталася лише затята совість, що змушувала мене робити безконечні вправи, вдень — на роялі, вночі — барабанячи пальцями по коліну, і гнівне невдоволення собою, а цього замало. Мені дали третю групу інвалідності і випустили в життя. Пам'ятаю, як я його зустріла, вийшовши з воріт лікарні, як стояла, безглуздо ковтаючи повітря, вбита сонячним світлом, а моя подруга тримала мене під лікоть.
Перші тижні я прожила в неї. Але це не могло тривати вічно. Я стала клопотатися про житлоплощу. "Навіщо це тобі потрібно? — говорила подруга.— Лишайся, живи у мене". Ні, цього я не могла. Соромно сказати, вона мене дратувала. Вона впала в якийсь екстаз самопожертви, була говірка, сварлива, багато плакала і ніби вимагала того ж і від мене. Проте я не могла плакати — те, що в мені було, не зводилося до сліз... А її деспотичні турботи! Від них можна було збожеволіти. Як вона, наприклад, кричала на мене в справжньому гніві за те, що я вийшла на вулицю без шарфа. Ніби він щось значив, шарф. Ніби сама я щось значила. Ніби щось значили ми всі, ніби була від нас користь перед лицем того великого, що відбувалося в світі... Радіо вона не слухала, газет не читала, вся занурилася в полохливу метушню. А коли ми обідали, вона ува^кно ділила їжу на нерівні частки, завжди намагаючись підсунути мені ту, що більша, а я заперечувала, і починалося сміховинне перекидання тарілками... Ні, мені потрібно було мати свій куток, свої чотири стіни, щоб жити.
У райраді мені досить скоро виділили кімнату, що звільнилася чи то по виїзді, чи то по смерті пожильців. Кімната виявилася невеликою, ще зменшеною своєю стрункою видовженістю, з високою смагляво задимленою стелею. Вікно виходило на задній двір, де стояли рядами блакитні баки для сміття, а на їхньому фоні виступав, освячуючи себе хвостом, ніби прапором, яскраво-оранжевий кіт. Все це видалося мені чудовим, особливо надвечірнє сонячне світло на вогняній шерсті кота. Від колишніх пожильців у кімнаті лишилося ліжко, очевидно, кинуте як непридатне: сітка продірявилася і подекуди була грубо стягнута мотузками. Я присіла на ліжко, сітка подалася, заскрипіла. Залізна смуга під колінами була чудово прохолодна. Так, усе це мені сподобалось, добре б і на майбутнє зберегти цю порожнечу, простоту і яскравість. Я не хотіла обростати речами. Кажуть, кораблі, обростаючи черепашками, втрачають хід. Я не хотіла втрачати хід, хоча йти мені було нікуди. І все ж якийсь легкий хід мерехтів мені як благо. До речі, нелюбов до речей лишилася у мене назавжди.
Моя подруга дала мені найнеобхідніше: стіл, стілець, матрац, ковдру, дещо з посуду, з одягу. Вона хотіла б дати більше, всю мене обсипати подарунками, та я не брала. Пам'ятаю дурну суперечку через приземкуватий предмет, який вона називала козеткою,— мені так само не хотілося впускати його в свою кімнату, як миршавого пса. Подруга наполягала, я рішуче сказала: "Краще помру" — і знову вона плакала, а я ні. Тепер я шкодую, що не взяла.
Нас чекала розлука: незабаром моя подруга мала була їхати до заміжньої доньки кудись у Сибір. Вона боялася від'їзду і, кажучи про нього, знову і багато плакала, а я була байдужа. Мені б зрозуміти її тривогу, її втому, її передчуття... Сльози текли по її маленьких, схудлих щоках. Записуючи для мене свою адресу, вона наділа окуляри, і з її постарілого обличчя я зрозуміла, що обидві ми вже немолоді. На прощання вона тицьнула мені пачечку грошей і сказала: "Віддаси, коли зможеш". Тих грошей я їй так і не віддала, тому що скоро вона померла. Я не знаю, де її могила, чи ростуть на ній квіти і які. Я намагалася вислати свій борг її доньці, але переказ повернувся з поміткою: "Адресат вибув". Цей неповернений борг досі мене мучить поряд з іншими боргами і провинами, яким немає ліку.