— Щодо чого?
— Що йому робити. Його, очевидно, не повідомили, що може прийти такий лист. І для нього це було, так би мовити, як вибух бомби. Мені здається, він навіть не знав, що винного спіймали.
— Розумію.
— Він кілька разів перепитував мене, чи можемо ми гарантувати на сто відсотків, що в Домі нема вибухівки. Я йому відповів, що принаймні великого ризику нема Але гарантувати щось, та ще й на сто відсотків... Ви можете?
— Ні.
— Так чи так, а він просить послати йому про всяк випадок кілька чоловік. Цього ми не можемо йому відмовити.
— Розумію.
Начальник поліції відкашлявся.
— Єнсене!
— Слухаю.
— Вам нема потреби їхати туди особисто. По-перше, тому, що ви й так мали тяжкий тиждень, а по-друге, тому, що це вже випадок буденний. А крім того...
Коротка мовчанка
— Крім того, директор видавництва аж ніяк не прагне знов зустрітися з вами. Не будемо з'ясовувати чому.
— Так.
— Пошліть ті самі сили, що й минулого разу. Ваш безпосередній помічник утаємничений в усе. Нехай він і командує.
— Ясно.
— Якщо хочете, то, звичайно, можете керувати операцією по радіо. Тут я даю вам цілковиту волю.
— Ясно.
— Я зовсім не хочу вас дезавуювати. Гадаю, що ви мене розумієте. Але нема причини не піти директорові назустріч, коли можна
— Розумію.
Даючи вказівки начальникові патруля, Єнсен ввімкнув гасло тривоги.
— Тримайтеся не на очах. Не привертайте до себе уваги.
— Слухаю, комісаре.
Єнсен поклав трубку і прислухався до дзвінків у вартівні. [122]
Через одну хвилину тридцять секунд машини виїхали з подвір'я. Годинник показував 13.12.
Єнсен посидів кілька хвилин, намагаючись зосередитися. Тоді підвівся й спустивсь до апаратної. Черговий поліцай схопився з-за контрольного столика й козирнув. Комісар сів на його місце.
— Де ви тепер?
— За два квартали від майдану Профспілок.
— Вимкніть сирени, коли переїдете майдан.
— Зрозумів.
Голос у Єнсена був спокійний, як завжди. На годинника він не дивився, бо й так міг вирахувати час до секунди. До Дому начальник патруля під'їде о 13.26.
— Минаємо майдан. Я вже бачу Дім.
— Жоден поліцай у формі не повинен заходити в Дім або наближатися до нього.
— Зрозумів.
— Збільшіть відстань між машинами.
— Слухаю.
— Далі робіть те саме, що минулого тижня.
— Зрозумів.
— Повідомте мене, як тільки оціните обстановку. Я чекатиму тут.
Єнсен лишився сидіти, мовчки дивлячись на пульт.
Дім належав до найвищих будівель у країні, та ще й стояв на такій верховині, що його видно було з усіх кінців міста. Він завжди бовванів перед очима, і хоч би звідки хто їхав, здавалося, що Дім стоїть у кінці шляху. Він мав квадратову основу і тридцять поверхів. На кожній стіні було чотириста п'ятдесят вікон і білі дзиґарі з червоними стрілками. Облицьований Дім був глазурованими плитками, синіми від основи, а що вище, то яснішими. Крізь вітрову шибку начальникові патруля Дім видавався велетенською колоною, що виростає з землі просто в холодне, по-весняному безхмарне небо. Дім розростався, заслоняючи собою обрій.
— Я приїхав. У мене все.
— У мене також.
Комісар Єнсен глянув на годинника: 13.27.
Радист повернув важілець.
Єнсен не повернувся й не відвів очей від годинника Стрілка швидкими порухами відзначала секунди.
У кімнаті було зовсім тихо. Обличчя в Єнсена напружилося, зіниці звузились, а навколо очей зібралися мереживом зморшки. Радист допитливо дивився на свого начальника 13.34... 13.35... 13.36... 13.37... [123]
В апараті затріщало. Єнсен не поворухнувся.
— Комісар?
— Так.
— Я бачив листа. Безперечно, його склала та сама людина. Такі самі літери і все таке саме. Тільки папір інший.
— Далі.
— Той, із ким я розмовляв, директор видавництва, дуже нервусться. Певне, тремтить зі страху, аби чогось не сталося, поки шефів нема.
— Ну?
— Вони евакуюють будинок, так самісінько, як і минулого разу. Чотири тисячі сто чоловік. Уже почали.
— Де ви тепер?
— Перед головним входом. Ну й люду пре.
— Пожежники?
— Викликані. Одна машина. Гадаю, що досить. Перепрошую... Треба перекрити вулицю. Потім доповім.
Єнсен чув, як начальник патруля давав комусь наказ. Потім стало тихо.
13.46.
Єнсен і далі сидів у тій самій позі. На виду він теж не
змінився.
Радист здвигнув плечима й ледве стримався, щоб не
позіхнути.
13.52. В апараті знов затріщало.
— Комісар?
— Так.
— Натовп порідшав. Цього разу вони впоралися швидше. Уже виходять останні.
— Яка обстановка?
— Усе гаразд. Під'їзди до будинку перекриті на сто відсотків. Пожежна машина вже прибула. Одне слово, порядок.
Начальник патруля здавався спокійним і впевненим. Голос його бринів розважно, майже заспокійливо.
— Господи, скільки того люду! Як маку. Тепер уже всі вийшли.
Єнсен стежив за секундною стрілкою, що бігала кружка.
13.55.
Радист позіхнув.
— Щастя, що нема дощу,— зауважив начальник патруля.
— Не вдавайтесь до... [124]
Єнсен здригнувся й трохи підвівся зі стільця. __ Усі вийшли з будинку? Кажіть негайно!
— Так, крім невеличкого спеціального відділу. їм там нічого не загрожує, та й не виведеш їх за такий короткий...
Перед Єнсеном постало інше видиво. Він побачив усе так ясно, ніби в спалаху магнієвої блискавки. Не дослухавши, що каже начальник патруля, він опустився на стілець.
— Де ви?
— І далі перед...
— Негайно до вестибюля! Чуєте?
Блискавка не гасла. Єнсен уже знав, яка думка сяйнула йому на коротку мить, коли сьогодні вранці він розплющив очі.
— Я у вестибюлі...
— Мерщій до будки сторожа. До телефону. Наберіть номер тридцять першого відділу. Там є список усіх телефонів.
Тиша. 13.56.
— Телефон... він не працює. Номер...
— А ліфти?
— Електричний струм скрізь вимкнено. І телефони, і все...
— А якщо сходами? Скільки треба часу? —— Не знаю. Десять хвилин...
— У будинку хтось ще є?
— Двоє наших, але не вище за п'ятий поверх.
— Покличте їх. Не відповідайте. Нема часу.
13.57.
— Вони спускаються.
— Де пожежна машина?
— Перед входом. Мої люди вже спустилися.
— Нехай пожежники під'їдуть за ріг бокового крила.
— Виконано.
13.58.
— Відійдіть у безпечне місце. За крило. Бігом. Важкий тупіт і засапаний віддих.
— Дім порожній?
— Так... крім... тридцять першого...
— Знаю. Притисніться до стіни в кутку, щоб на вас щось не впало. Розтуліть рота. Розпружте м'язи. Глядіть, щоб не прикусили язика. Я кінчаю. [125]