Дівчина стояла, розставивши ноги, й дивилася на Єнсена
— Що ви, на ласку божу, хочете знати? Що він сидів отут на підлозі, три години тримав мене за ногу й жалібно скавчав? І що він мало не врізав дуба, коли я врешті вирвала ногу й пішла спати?
— Не вдавайтеся до зайвих подробиць.
Дівчина шпурнула пензля в бік крісла. На чобітках лишилися червоні бризки.
— Атож,— нервово сказала вона— Кінець кінцем я могла б навіть переспати з ним. Чому ні? Треба ж спробувати хоч бодай чимось зацікавитися. Щоправда, я з ніг падала, так хотіла тоді спати, але хто б сподівався, що він оскаженіє, тільки побачивши, як я роздягаюся. Ви не можете уявити, в якому пеклі я жила ті тижні, день у день. Йому конче хотілося мати мене, йому потрібні були мої природні, безпосередні інстинкти. Він збирався послати мене в довко-лосвітню подорож. Я мала помогти йому вернути якісь життєві втрати. Він хотів зробити мене директором чого завгодно. Мене — директором! Ні, золотко, там не треба нічого вміти. Тобі не цікаво? Це не має значення, золотко. [86]
— Ще раз кажу: не вдавайтесь до зайвих подробиць. Вона затамувата віддих і глянула на нього, наморщивши лоба.
— То ви не... то вас не він послав?
— Ні. Ви отримали диплом, як пішли з роботи?
— Отримала, проте...
— Покажіть його.
В її погляді застиг подив. Вона підійшла до синьої шафки біля стіни, висунула шухляду й дістала з неї диплом.
— У нього не зовсім пристойний вигляд,— збентежено сказала вона
Єнсен розгорнув диплом. Хтось у тексті золотими літерами понаставляв великих червоних окличників. А на першій сторінці красувалося кілька лайливих слів, теж товсто виведених червоним олівцем.
— Негарно, я розумію, але я так була розлютилася... Бо ж таки сміх, та й годі. Я пробула там не більше як два тижні, і єдине, що за той час зробила,— це дозволила потримати себе три години за ногу, тоді розібралася при ньому й одягла піжаму.
Єнсен заховав нотатника до кишені.
— До побачення,— сказав він.
Переступивши поріг, він відчув у правому боці гострий біль. Біль був дошкульний, почався раптово. У нього потемніло в очах, він невпевнено ступив ще раз і сперся плечем на одвірок.
Вона зразу вискочила з коридора
— Що з вами? Ви хворі? Ходімо сядете. Я вам допоможу.
Єнсен відчув її дотик, коли вона підпирала його плечем, і встиг помітити, що вона була м'яка й тепла
— Стривайте, я принесу вам води. Дівчина помчала до кухні й миттю вернулася.
— Випийте. Може, вам ще щось треба? Не хочете трохи лягти? Вибачте, що я так повелася. Я просто не збагнула відразу що й до чого. Один із тих, що там порядкують, байдуже, хто саме, весь час мене переслідує...
Єнсен випростався. Біль не стих, але він уже почав до нього звикати.
— Вибачте,— ще раз сказала дівчина,— я не збагнула, чого ви хотіли. І досі не збагну. Ох, завжди я помиляюся. Часом навіть боюся, що зі мною не все гаразд, що я якась ненормальна Але я хочу чимось цікавитися, робити щось корисне й самій вирішувати, що саме. Я і в школі була не така, як усі, й завжди питала про таке, що мене ніхто не розумів. А мене воно цікавило. Я знаю, що й тепер я не така, [87] як інші жінки. І на вигляд не така, і назіть запах у мене інший. Мабуть, я просто божевільна чи, може, світ божевільний, не знаю, що гірше. Біль поступово стихав.
— Раджу вам тримати язика на припоні,— сказав комісар Єнсен.
Він надяг капглюха й спустився до машини.
22
Дорогою до міста Єнсен зв'язався по радіотелефону з черговим шістнадцятої дільниці. Поліцаї, послані робити обшук, іще не вернулися. Протягом дня йому кілька разів дзвонив начальник поліції.
Коли він доїхав до центру, було вже по одинадцятій. Машин на вулицях зменшилося, перехожі теж траплялися лише зрідка. Гострий біль минувся, тепер у боці тільки глухо нило, як завжди. В роті пересохло і^ як щоразу після нападу, дуже хотілося пити. Він спинився коло невеличкої кав'ярні, яка була ще відчинена, й замовив пляшку мінеральної води. Кав'ярня блищала хромом та дзеркальними стінами і була майже порожня — Єнсен побачив тільки шістьох хлопців років по сімнадцять чи вісімнадцять. Бони мовчки сиділи коло столика й тупо дивилися поперед себе. Кельнер позіхав, читаючи один із ста сорока чотирьох журналів. Три телевізори передавали легку, розважальну програму в супроводі не зовсім природного, але вдало вмонтованого сміху.
Єнсен неквапливо, потрошку ковтаючи, випив мінеральної води й відчув, як запрацював і забурчав порожній шлунок. Трохи посидівши, він підвівся й пішов до туалету. Там на підлозі лежав гарно вбраний чоловік середнього віку, відкинувши руку просто в жолобок. Від нього тхнуло горілкою, костюм був весь у блювотинні. Очі в нього були розплющені, але застиглі й ніби невидющі.
Єнсен повернувся до прилавка.
— Там у туалеті лежить якийсь п'яний,— сказав він. Кельнер стиснув плечима, й далі роздивляючись на
кольорові ілюстрації в журналі.
Єнсен показав свій службовий знак. Кельнер зразу відклав журнал і підійшов до поліційного телефону. Всі заклади громадського харчування мали безпосередній радіозв'язок з найближчим поліційним патрулем.
Поліцаї, що прийшли по п'яного, були сонні й стомлені. Коли вони тягли його, він кілька разів ударився головою об пофарбовану під мармур кам'яну долівку. Вони були з ін-8S
шої дільниці, мабуть, з одинадцятої, бо жоден не впізнав Єнсена.
За п'ять хвилин до дванадцятої кельнер боязко глянув на відвідувача й почав замикати. Єнсен пішов до машини і знову викликав чергового шістнадцятої дільниці. Поліцаї, що ходили на обшук, саме повернулися.
— Так,— сказав начальник патруля,— ми його знайшли.
— Цілого?
— Так, тобто є обидва аркуші. Тільки між ними лежало розтоптане кружальце ковбаси.
Єнсен мовчав.
— Ми згаяли чимало часу,— повів даті начальник патруля,— але й завдання було нелегке. Там стільки того паперу, тисячі аркушів.
— Простежте, щоб господаря помешкання завтра звільнили звичайним способом.
— Розумію.
— Ще одне.
— Слухаю, комісаре.
— Кілька років тому комендант Дому загинув у ліфті.
— Так.
— З'ясуйте обставини його смерті. Довідайтесь також усе про нього самого, особливо про його родинні стосунки. І якнайшвидше.