І ще одне: цього року Кер навчився літати. Спочатку він насадив собі ґуль, шугаючи з дерев і даху, а потім у нього стало виходити цілком пристойно, правда, він високо не піднімається і летить доволі повільно. Крила у нього відросли і нагадують мені крила найперших аеропланів. Але вони дуже тонкі і складаються на спині, немов хребет стародавнього ящера. Іноді він дозволяє бабусі почухати крило, розправляє його, і видовище це, доповім я вам, абсолютно фантастичне: уявіть мою інтелігентну стареньку, яка сидить у кріслі, напівзакрита сірим тонким крилом, біля ніг її розташувався справжнісінький чорт, який мружиться від задоволення. Кер соромиться, якщо хто-небудь побачить його в такій легковажній позі, шипить і вдає, що прийшов за книжкою або плівкою, а бабуся бурчить, що їм з Кером не дають поговорити по душах, хоча я присягаюся, що ні про що вони не розмовляють. Вони мовчать і насолоджуються самим процесом спілкування.
А з пошуками їх справжнього дому справа поки не рухається. Я все розумію, але мені сумно усвідомлювати, що, можливо, цим істотам доведеться все життя провести тут.
А я вже три місяці як у збірній Москви. Я вважаю себе непоганою пузиристкою. Дивне це слово — пузиристка, мені завжди здається, що за цим повинно ховатися щось товсте і рожеве. А я, як відомо, не товста і не рожева. Ось навчиться Кер літати трохи краще, візьму його якось із собою. Хай подивиться, що його ворогиня теж на щось придатна.
Ніколи нічого не можна передбачити в житті. Я зараз дістала свої старі двошарові нотатки з проміжком у три роки і подумала вже не про те, чи змінилася я сама, а про зміну самої суті подій. Я прочитала нотатки, не думаючи, що продовжу їх — підліткова графоманія мене вже полишила, — але непомітно для себе самої почала писати, занурюючись у минуле, далеке і зовсім недавнє.
Словом, минуло трохи часу. Декілька місяців. І звичайно, якби все йшло як годиться, писати не було б про що. Але захворіла і померла бабуся. І трапилося це, загалом, непомітно для всіх. Бабуся була вічною, і, якщо вона прихворювала, це сприймалося як щось цілком природне. Бабуся часто прихворювала, у неї було погане серце, а на операцію вона не погоджувалася, чомусь вона щиро була упевнена, що штучні клапани людині протиприродні.
Померла бабуся, коли нікого не було вдома. Кер того дня полетів до свого співвітчизника, що жив кілометрів за сто від нас, у будинку самотньої професорші. Полетів він не на крилах, на флаєрі, він не любив цікавих поглядів і розпитувань. Він, зрозуміло, вже не кусався, не шипів, зустрівшись з незнайомою людиною, але намагався піти або полетіти, словом, уникнути зустрічі. Я була на змаганнях, батько з матір'ю на роботі. Кер повернувся додому найраніше і знайшов бабусю мертвою. Він, звичайно, не зміркував викликати "Швидку допомогу", хоч це вже нікому б не допомогло — бабуся померла години за дві до його повернення, — а спробував витягнути її з будинку, покласти її у флаєр... Тут повернувся додому батько.
Я декілька тижнів після цього жила під враженням смерті бабусі. Все з рук валилося. Ну як же так? Адже ось речі бабусі, ось її книга недочитана, а в шафі її сукня, яку вона з такою помпою шила собі до сімдесятиріччя і відтоді жодного разу не вдягнула. Яка несправедливість, що речі живучіші від людей. І я навіть подумала, що був сенс у звичаях скіфів, які віддавали вогневі все, що залишалося на цьому світі від людини, щоб нічого не нагадувало про неї близьким. Вони знали ціну забуттю. А може, це були не скіфи, а можливо, вони не мали рації... Я місця собі не знаходила, не з'являлася в інституті Часу, де у мене була практика, закинула всі тренування, хоча на носі була першість міста. Всім було погано, але виявилось, що найгірше Керові.
Чи то він ще не стикався у своєму світі зі смертю, чи то забув про це, маленький був, але найдивовижніше, що він просто зненавидів всіх нас за це. Ні з ким не хотів спілкуватися. Сидів у себе, нікуди не вилазив. Тільки один раз спустився вниз, зайшов до бібліотеки, підклав стілець до шафи і витягнув звідти всі старі дитячі книги, які колись належали мені, а потім бабуся їх читала Керу. У перший рік, поки він у нас жив. Я тоді думала, що він їх і не слухає, навіть глузувала з бабусі: "У них крокодили по вулицях не ходять, а що таке неуважність, він ніколи не зрозуміє". — "Ти ж зрозуміла, — відповідала бабуся і продовжувала: — "Ось який розсіяний з вулиці Бассейної..." Кер сидів у кутку і вдавав, що розглядає стелю.
Так от, він усі ці книги зібрав, відніс до себе і поклав край ліжка. Більше нічого не взяв. На похорон бабусі не пішов, може, і не знав, що це таке, або не захотів. І на її могилу жодного разу не пішов. Він став уже кремезний, мов куля, ноги у нього короткі, криві, жодного одягу він не визнавав, навіть у найбільші морози, і взагалі, по-моєму, на зміни температури не реагував. Лише в останній рік накидав камізельку на хутрі, з прорізом на спині. Коли бабуся померла, він цю камізельку викинув, і я зрозуміла, що носив він її тільки заради бабусі. А може, я так придумала, тому що тоді мені хотілося так думати.
І став він якийсь розгублений, немов його обдурили. Він почав уважно дивитися за мамою, я думаю, тому, що вона здавалася йому схожою на бабусю. Він боявся і її втратити. Ми з мамою про це жодного разу не розмовляли, але вона напевно розуміла, і навіть тон у неї в розмовах з Кером (які там розмови — мама говорить, він, як завжди, мовчить) став якийсь змовницький, немов вони знали щось, чого нам, необізнаним, знати було не можна.
Зі мною він спілкуватися не хотів.
Минуло місяці три від смерті бабусі, і наше життя начебто увійшло в колію. Кер все частіше пропадав у свого співвітчизника, той теж до нас прилітав. Вони йшли далеко від дому, у ліс, про щось балакали, і мені їх було шкода.
Іноді Кер прилітав зі мною на тренування. Йому, певно, подобалося дивитися, як ми ганяли в пузирях. Він найчастіше залишався у флаєрі, спостерігав за мною з віконця, і я завжди відчувала його погляд. Одного разу він чомусь занепокоївся за мене, або мені хотілося так думати, підняв флаєр і злетів.