Я раптом злякався, що переборщив, – тепер і Лола уважно дивилася на мене. Але такий шанс упускати було неможливо.
– Ну ви вирішуйте поки. І не треба послуг. Я можу з'їздити одна.
Рой несподівано заусміхався:
– Гаразд, їдемо. Вважай, що побачення призначено.
Десь біля половини десятої Лола вийшла з бунгало. На ній була нова біла сукня, я її ще жодного разу не бачив, з вузьким ліфом і широкою спідницею-розлітайкою. Вона ретельно підмалювалася. При виді її я відчув жаль і укол ревності.
Я дивився, як вона сідає в "меркурій" поруч з Роєм. Осьміхаючись мені у вікно, він увімкнув запалення і процідив куточком рота:
– Зважай, це була твоя ідея.
Я не чекав від нього такого зауваження. Та зараз мені було однаково. Як тільки я сховаю гроші, вони обоє будуть при моїй владі.
– Бажаю приємно провести час.
Лола пильно поглянула на мене зеленими очищами:
– Не хвилюйся. Приглядай тут хорошенько.
Рой перевів з нейтральної на першу, і "меркурій" від'їхав.
Деякий час я стояв, дивлячись їм услід, допоки червоні задні фари не щезли за пагорбом на дорозі до Уентворта.
Підійшовши до бунгало, я зіткнувся з неочікуваною перепоною.
Двері бунгало виявилися зачинені. Хоча відкрити замок не складало особливого труда, треба було йти в ремонтний сарай за інструментом. Я приніс звідти кусок товстого дроту, встромив у замок, покрутив, і за пару хвилин двері були відчинені.
Пройшовши у вітальню, я присів навпочипки перед сейфом. Відкрити його було не складно, а надто, що я робив це вже раніше, але я так нервував, що на цей раз провозився куди більше часу. Вже відкриваючи, зненацька почув, як хтось нетерпляче засигналив знадвору.
Біля бензозаправки стояв сіро-жовтий "кадиллак".
Я знову повернув диск, зачинив сейф і, проклинаючи про себе перешкоду, пішов заправляти машину.
Пасажири – чоловік з дружиною і четверо жахливих дітлахів – хотіли їсти. Я зробив їм бутерброди. Вони просиділи в закусочній хвилин тридцять. Тільки вони від'їхали, під'їхала вантажівка, і водій зажадав яєшню з шинкою.
І так далі.
Я не особливо хвилювався. Все йшло як звично. До дванадцятої ночі всі проїдуть. Нарешті, машини перестали під'їжджати. Я сів на веранді і хвилин десять стежив за залитою місячним сяйвом дорогою, раніше, ніж направився знову в бунгало. І раптом на дорозі з Уентворта показалися сяючі фари автомобіля, що стрімко наближався.
Я був певен, що він тут зупиниться, принаймні, щоб залити бензин. Побрів до заправки, щоб зекономити час.
Автомобіль виявився старим запиленим "бьюіком". В ньому сиділи двоє чоловіків. Водій висунувся з вікна, дивлячись у мій бік.
Він був приблизно одного віку зі мною, в чорному ширококрилому капелюсі, чорній сорочці і білій краватці. На худорлявому засмаглому обличчі з гострими рисами маленькі очиці поблискували, як кусочки скла і були теж невиразні.
Поруч сидів товстий лиснючий мексиканець з пишними вусами і вузькими чорними, як маслини, очима.
Він був одягнений у поношений, заляпаний жиром сірий полотняний костюм, на товстій шиї мексиканський капелюх, зав'язаний шнурками під підборіддям.
Мені відразу не сподобалися ці двоє. Від них ішла небезпека. Вперше за весь прожитий тут час я гостро відчув, що довкола жодної душі і я тут зовсім один.
Мексиканець розглядав мене, поки зміїні очиська його напарника оглядали все навкруги.
– Заправити? – Я зняв з гачка шланг.
– Так, залий під зав'язку, – відповів мексиканець.
Чоловік з білою краваткою виліз із машини, продовжуючи озиратися. Я увімкнув насос і стояв, уважно спостерігаючи за ним. Він зняв капелюха і вертів його в руках. Тонке чорне волосся блищало від поту.
– Ну й спека сьогодні, – сказав я, – не пам'ятаю такої спекотної ночі.
Я говорив, щоб розрядити напругу і заспокоїтися. Вони вселяли мені осторогу. З тих, що можуть стукнути по голові, а потім обчистити касу. І враз мене як ошпарило – що, коли вони знайдуть сейф у домі!
Чоловік з білою краваткою відстебнув булавку з лацкана і почав ковиряти в зубах. Я відчував на собі його погляд, та він уникав дивитися мені в обличчя.
– Ти тут хазяїн, хлопче? – Він говорив тихо, розтягуючи слова. – Живеш тут з дружиною і дітьми?
– Я тут тільки працюю. – Я дивився на рахівник бензонасосу. – Мій хазяїн з другим робітником будуть тут з хвилини на хвилину.
Я вирішив, що їм непогано знати, що я тут недовго буду сам.
Він цикнув зубом і увіткнув булавку на місце.
Я вимкнув насос, взяв ганчірку з корзини і почав протирати стекла, непомітно стежачи за ним. Він був небезпечним, як грімуча змія, що заповзла у ванну в той час, коли ви там миєтеся.
– Давай перекусимо, Сол, – звернувся тип у білій краватці до мексиканця і поглянув на мене: – Що ти маєш, хлопчику?
– У такий пізній час тільки сандвічі.
– Не підходить. Знайди що-небудь покраще. Нумо рухайся. Я голодний.
Я нишком поглянув на годинника. Тільки двадцять хвилин на першу. Лола з Роєм не повернуться ще принаймні дві з половиною години. Схоже, я здорово влип із цими двома.
Я пішов до закусочної. Вони йшли по п'ятах. У залі зупинилися, розглядаючись.
– Тут є ще хто-небудь, окрім тебе? – спитав той, у білій краватці.
Він легко міг сам це незабаром визначити, тому я відповів, що нікого більше немає.
– Що можеш приготувати?
– Якщо будете чекати, підсмажу курчат, є сандвічі і гамбургери.
Сол зайшов за стойку, розчахнув двері на кухню і заглянув досередини. Потім пройшов назад до зали, покачав головою у відповідь на погляд приятеля.
Тепер вже не лишалося сумнівів, що я потрапив у біду.
Біла краватка запитав:
– Це єдиний телефон у вас? – Він кивнув на апарат, що висів на стіні.
– Так. – Я був дуже обережний і тепер обдумував слова і дії.
Він зняв трубку з гачка і обірвав дроти, при цьому не зводячи з мене пильного зміїного погляду.
– Нумо готуй курчат. А ти послідкуй за ним, Сол.
Я пішов на кухню, за мною слідом Сол, дихаючи мені в потилицю.
– Що вам треба? – запитав я, взявшись відбивати курчат.
– Розслабся, дружок, – Сол всівся за стіл, його товста коричнева лапа лягла на рукоятку пістолета, – і не став запитань.
Після короткої мовчанки він запитав:
– Тобі тут подобається працювати, приятель? Не одиноко?