Я поглянув на годинника. Була тільки половина дванадцятої. Надто рано, щоб починати діяти. Треба зачекати.
Я пішов до закусочної і, щоб зайняти себе, поприбирав на кухні. Я старався ні про що не думати, поки працював, але перед очима весь час стояло сильне велике тіло Дженсона, що лежало на підлозі вітальні.
Між половиною дванадцятої і першою годиною ночі одна за другою у нас заправилися п'ять вантажівок. Після першої рух припинився, і я пішов поглянути на Лолу.
Я йшов до бунгало і бачив, що в її спальні горить світло, пробиваючись через жалюзі. Увійшовши в дім, я виявив, що Лола зачинилася зсередини. Я посмикав ручку:
– Лола! Виходь, ти мусиш мені допомогти.
– Тримайся подалі від мене! – донісся її крик, – я не буду тобі допомагати, і ти мене не примусиш. Забирайся!
Вона явно була безтямна, істерика не минула. Та мені було не до її стану, доведеться проробити всю важку роботу самому.
Я вже придумав, де його поховати. Спочатку хотів вивезти в пустелю і там закопати, але існувала вірогідність, що хтось побачить, як я копаю. Тому я вирішив поховати його в одному з наших сараїв-гаражів. У тому , що мав земляну підлогу.
Взявши заступ і кирку, я пішов до сараю. Почав копати в кутку поряд з грудою металевого брухту.
Вночі спека не спадала, і, викопавши фут глибиною, я весь обливався потом. Проте продовжував, і скоро глибина досягла чотирьох футів. Цього було достатньо. До того ж пора було завершувати – на годиннику вже половина четвертої. Виліз з ями і пішов до свого будиночка. Змив під душем бруд і піт, вдягнув чистий комбінезон і пішов до бунгало.
Світло у вікні спальні ще горіло. У коридорі я зупинився і прислухався. З-за дверей спальні не доносилося жодного звуку. Я штовхнув двері до вітальні і, простягнувши руку, намацав вимикач.
Громіздке тіло Дженсона лежало на тому ж місці. Крові натекло мало, лише на килимі невелика мокра пляма.
Я торкнувся його руки. Він вже почав остигати. Ще година, і при його великій вазі я не зможу його тягти. Навіть, у цю мить я сумнівався, що зможу взяти його на спину і віднести до сараю. Він важив більше двохсот тридцяти фунтів.
Я стояв, дивлячись на нього. Дивно, адже я нічого не відчував – переді мною була просто мертва плоть. Сам Дженсон, те, що складало його суть, вийшло і зникло разом з життям. Це застигле тіло нічого не значило для мене. Карл Дженсон, людина, яку я любив і поважав, покинула це тіло. І зараз була одна думка – позбавитися від нього як можна швидше.
Я пішов до сараю і взяв там візок, на якому ми підвозили важкий металобрухт. Підкотив його до бунгало, потім по сходах до холлу. Незважаючи на гуркіт, Лола так і не вийшла поглянути, що відбувається. Мене розізлило і образило, що вона навіть не хоче допомогти.
Я уклав тіло Дженсона на візок. Стоячи на порозі дверей, визирнув і подивився по обидві сторони пустельної дороги – раптом ще яка-небудь вантажівка появиться. Фар не було видно. Величезний жовтий місяць висів над горами, як лице відгодованого китайця.
Я повернувся до вітальні і покотив візок до холлу. Коли я був на ганку, задзеленчав телефон.
У мене ледь не вискочило серце від цього несподіваного пронизливого дзеленчання. Я застиг, дивлячись на телефон, що стояв на маленькому столику в холлі.
Повагавшись, я відпустив ручку візка, підійшов і зняв слухавку:
– Слухаю.
Хто міг дзвонити так рано? На моєму годиннику було за двадцять п'ята.
– Це ви, Дженсон? – Голос був владний і гучний.
– Ні. Хто говорить?
– Мені потрібен містер Дженсон. Скажіть , що дзвонить Хал Лаш. Він підійде. Мені потрібна його порада сприводу похорону президента Легіону. Чи прийде він на панахиду? Будіть його, він не розсердиться.
– Скажу йому вранці. Він вам сам подзвонить. Не стану його турбувати в такий час.
– Якого диявола, ви то хто такий? – заричав чоловік у трубку. – Робіть, що вам велять. Я знаю Карла. Він захоче зі мною поговорити.
Я повільно перевів подих.
– Не має значення, хто я такий, – я навмисно говорив грубо, в тон йому, – ні вам, ніякому другому проклятому шведу я не дам турбувати містера Дженсона в такий час. Він спить з дружиною в постелі. Ви що, думаєте, я ось так увійду прямо в спальню і оголошу , що вам здумалося подзвонити і побесідувати про похорони о четвертій ранку? Подзвоніть пізніше. – І я поклав трубку.
Я думав, що він знову подзвонить, та телефон мовчав.
Прождавши зо три хвилини, які здалися мені трьома годинами, весь обливаючись потом, з нервами, натягнутими, як сталевий дріт, готовими проколоти мені шкіру, я знову визирнув на вулицю і поглянув по обидві сторони пустельної дороги, потім повіз візок до того сараю, де викопав яму.
Я закопав Дженсона і майже годину завалював яму землею. Потім утрамбував. Це було жорстоко і несправедливо – так похоронити таку прекрасну людину, як Дженсон, але нічого кращого не можна було зробити, якщо я хотів уникнути газової камери.
Я подумав, що треба б промовити над могилою молитву, але не міг згадати жодної з тих, що колись знав. Сподіваючись, що він мене зрозуміє, з тяжким серцем покинув все, як є.
Я пересунув важкий стіл на місце поховання, прибрав заступ і кирку, попідмітав. Все виглядало так, що нікому б і в голову не прийшло, що тут, на глибині чотирьох футів, хтось похоронений.
Вимкнувши світло, пішов у свою хижу. Роздягся і знову постояв під душем, потім влігся у ліжко.
Ледь посвітлішало, і чітка межа гір вже починала вимальовуватися на досвітньому небі. Через годину встане сонце.
Я не міг спати, мене посідали тривожні думки. Запалив і лежав, дивлячись у стелю.
Настав час вигадати правдоподібну історію відсутності Дженсона. Цей швед Хал Лаш обов'язково знову задзвонить вранці. Треба подбати загодя, що йому сказати. Мене враз охопила паніка. Якщо моя версія видасться неправдоподібною, хтось інший окрім шведа запідозрить неладне, тоді тут з'явиться поліція. Їм тільки варто перевірити, хто я такий, – і я спікся. Слід все ретельно продумати.
О шостій тридцять, коли перша вантажівка зупинилася заправитися, була готова історія, котра мене, нарешті, задовільнила. Звісно, не на сто процентів, та принаймні, виглядала вона правдоподібною.