"Нехай поламають голови, чортові гангстери! — думала Ольга. — Це для них буде справжній сюрприз! А тепер попередити батька і Миколу…"
І вона легко, енергійно повернулася до ракети і пішла далі по сліду всюдихода.
Все складалося добре. Ольга пройде аж до тих гір, а може, й далі — іти ж бо зовсім, зовсім легко! — там поставить три білі карточки і назад. їхатиме батько з Миколою, побачать. "Ану, скаже, зупини. Що воно таке?" Прочитають і тоді… Романтика пригод охопила Ольжине єство. Дівчина з захватом подивилася на чорне оксамитове небо, всіяне зорями. Вони палали разом із Сонцем, подаючи звістки з далеких-далеких світів. Маяки серед безмежної темряви, невтомні гарячі маяки — вони проймають увесь Всесвіт своїм золотим промінням, обігрівають безліч планет, сіючи на них життя… І чому ж усім людям не жити мирно і по справедливості? А то й тут ось, на Місяці, хочуть воєнні бази…
Ольга окинула поглядом мовчазні місячні гори. Немає на них ні травинки, ні деревця. Може їх опалив колись вогонь війни? В розпаленій уяві дівчини постали картини страшних вибухів — язики вогню, сліпучі спалахи атомних бомб… Потім згадала батька і Загорського. Де вони? Чи з ними не трапилося чого? Хоча б же її карточки… Враз Ользі ніби почувся чужий голос:
— Алло! Колего!
Оглянулася і завмерла: за нею трухикало дві постаті — одна висока, друга присадкувата. Сумніву не було: це вони!
— Зачекайте, колего!
Віддаль між ними скорочувалась. Розмахуючи руками, двоє не йшли, а широкими стрибками бігли до Ольги. Якусь мить дівчина розгублено переступала з ноги на ногу Що їй робити? Тікати? Куди?
— Чого вам треба? — спитала Ольга по-англійськи.
Ті стали як укопані. Вони, мабуть, менше здивувалися, коли б чорне небо Місяця раптом прорізали вогненні залпи "Катюш". Дівчина! Звідки вона? Який же тоді склад експедиції? І що в них за зброя, що встановили небезпечну зону?
— Це обман! — вигукнув високий.
— Так! — розвів руками кремезний. — В їхньому екіпажі не було дівчат!
Вони стояли, не зводячи очей з Ольги. Вона їм кинула:
— Ви помилилися!
— Ну, так чого ж ви біжите? Зачекайте! Чи ми не маємо права тут ходити? Це теж небезпечна зона? І чому б вам не познайомитися з нами?
Вони рушили до неї. Що робити? Шлях до ракети відрізаний, а йти до гір… Поклала надії на кисень: може, в них менше, то скоріше повернуться. І Ольга кинулась бігти. Мчала по сліду всюдихода, роблячи гігантські кроки молодими, міцними ногами.
І коли оглянулася, то помітила, що віддаль між ними збільшилась.
Ось уже й гори починаються. В ущелині — тінь, неначе чорний тунель. У тіні Ольга налетіла на розколо-те каміння, і свинцеві її підошви сковзнули, як на льоду. Вискочила з тіні, в очі їй бризнуло синім, голубим сяйвом — мерехтіла долина, вкрита самоцвітами. Посередині її на пагорбі голубим полум’ям палахкотів гострозубий уламок самоцвітної скелі.
Ольга оглянулася — помітила, що "колеги" нагинаються над камінням, спіткнулася, впала і з жахом відчула, що кудись провалюється.
Хай живе світло!
Іван Макарович і Загорський пробиралися, обережно ступаючи, і все ж таки натикалися на стіни, на якісь несподівані кам’яні виступи, колони, статуї. Правою рукою Микола підтримував Івана Макаровича за лікоть щоб не збитися з дороги. На ремені через плече висів кіноапарат.
— Хоч би була палиця, — скрушно промовив він, — і то легше було б намацувати шлях.
— Останні селеніти, мабуть, знали про деревину лише з розкопок абощо, — сказав професор. — Так, як ми-про іхтіозаврів.
Деякий час ішли мовчки, але так було важче. В голові здіймалися розпачливі думки, жаль стискував серце. Іван Макаровим подумав про єгипетський лабіринт, йому чомусь уявились палаючі смолоскипи — оце б підняти над головою!..
А Микола думав про кисень. Скільки його ще лишилося у балонах? Може, на дні? Шкали не побачиш, а він може скінчитися кожної миті. Тоді… Як це все-таки по-дурному лежати мертвим, хоча б і всередині Місяця!
— Скільки часу ми вже йдемо? — спитав Микола.
— Мені здається, небагато. А втім, хто його знає…
І справді, відчуття часу зникло. Інколи здавалося, що вони й не йдуть, а тільки топчуться на місці, не в силі пробити темряву.
Микола пустив руку Івана Макаровича.
— Що ви робите? — спитав професор.
— Я хочу зняти з плеча кіноапарат.
— Навіщо?
— Кину.
— Кинете?
— А що ж… Непотрібен…
Миколин голос, що проривався в навушники Івана Макаровича, видався йому якимсь чужим. Розпач, розчарування, приреченість — усе звучало в ньому.
— Ви що… втратили надію, Миколо?
Ці слова професор вимовив лагідно, з болем. Він боявся почути ствердну відповідь.
— Знаєте, Іване Макаровичу… Коли б у нас було ще хоч по балончику кисню… А так, що ж… Ну, прой-демо ще з кілометр, і закінчиться.
Доки не говорили про кисень, доти наче й дихати було легше. А як тільки зайшла про нього мова — обоє відчули, що їм уже невистачає! Якийсь час пробиралися мовчки.
— І все ж таки, юначе, надії втрачати не слід! — заговорив знову професор. — Пам’ятаєте Лесю Україн-ку: "Без надії таки сподіваюсь!" Доки горить вогник надії — не все втрачено. А пригадайте Леніна. І тюрми, і заслання, і замахи на життя — ніщо не змогло його зламати. Віра в перемогу горіла в його грудях полум’ям! Ні, ні, і ще раз ні! Ми вийдемо звідси — чуєш, Миколо? Мусимо вийти.
— Ви певні цього, Іване Макаровичу? — спитав Микола, і крізь тривогу в голосі його пробився промінчик надії. — Невже це можливо?
— Коли б я мав сумнів, то не зробив би й кроку, не натикався б отут на оці селенітські стіни.
Загорський важко зітхнув, ніби вітер дмухнув у вуха професора. "Все ж таки апарата не кинув", подумав Іван Макарович, відчуваючи міцну Миколину руку, що тримала його за лікоть.
Ішли мовчки. Тільки тоді, коли навпомацки виявляли перехрестя, перекидалися кількома фразами, радя-чись, куди податись. Пригадували, звідки вони йшли сюди, намагалися навіть намацувати свої сліди в поросі, але кожного разу доводилось покладатися лише на пам’ять. Вона підказувала їм шлях. А на одній розвилці за-сперечалися — Микола твердив, що треба йти ліворуч, а професор наполягав — праворуч.
— Мені здається, Іване Макаровичу, — сказав Загорський, — що коли ми йшли туди, то тут повертали вправо, значить зараз нам — вліво.