В-ван!

Страница 13 из 13

Загребельный Павел

Кіношники, хоч які безладні, теж мали, видно, свого Старшого, в розкішному полушубку, в шапці з такого звіра, що Іван ні чув, ні бачив, то їхній Старшой сміливо ступнув до машини, креснув з-під небачених хутер сірими, гострими, як ножі, очима, креснув по машині, по Старшому, по Іванові, а тоді знов по Іванові, та й знов, та й ще раз...

І тоді Іван упізнав його, і всі сніги з довколишніх степів упали на нього, і він вмерз у них і вмер назавж­ди й навіки.

То був отой майор з придонського степу, якого Іван вів із його товаришем відомо куди, та не довів.,. Вів, та не довів... На щастя чи на нещастя. Кому як.

Майор теж упізнав Івана вмить і мовби зрадів, лукаво підморгнув Іванові, обернувся до строкатої юрби, покликав;

— Федю! Знайшлася бабусина пропажа!

Від кіношників відокремився високий чоловік у ще розкішнішому, ніж у майора (може, він уже якийсь кіношний генералі), кожушку, але не в шапці, а в химерному хутряному картузі з довгим козирком-дзьобом.

Він підійшов ближче — то був капітан з того страшного літа сорок другого року!

— Сержант? — не дуже й здивувався капітан. — Яка радість! Ні перестраждав, ні навіть не схуд? З такою вгодованістю до голодних колгоспних корі­вок — яке ж вийде кіно! Ще б сюди твого Старшого! Де він? А, ясно; не знаєш. Ну, не горюй. Знайдемо й Старшого. Тебе ж, бач, знайшли! І не шукали — сам прибився, мов утопаючий до берега. Виловимо й твого Старшого. Правда ж, виловимо? — звернувся він до майора.

Той мовчки хитнув головою, далі ріжучи Івана своїми страшними очима.

Іван дав задній хід. Зробив це так зненацька, ш:о Старшой не встиг прибрати своєї висунутої з маши­ни ноги і проорав глибоку борозну в снігу. Коли ж упорався з ногою і хряпнув дверцятами, то не став гримати на Івана за його вибрик, мовчки вмощувався, сопів і навіть зрештою розщедрився: "Отуди!"

А Іван же так ждав його гніву!

Подій у житті може бути багато, не всі бажані й приємні, бувають такі, що гірше й не треба, але ж доводиться жити далі і якось випручуватися.

Іван рятувався своїми звичками, бо більше не мав нічого.

Отож повернувшись із Старшим з тої далекої і такої нещасливої мандрівки, він за звичаєм довго й ретельно мив машину, витирав, натирав, полірував її на морозі, а тоді ще й у гаражі, впоравшись з ма­шиною і з гаражем, узявся за себе, мився, чепурив­ся, перевдягався, ніби на свято... І таки ж готував для себе маленьке свято, попри все, що сталося, попри всі можливі неприємності, загрози і непевність каламутну й темну, як ота темрява в гаражі позад машини, де клубочіли примари і жахи.

Розстелив на капоті рушничок, нарізав хліба, сала, ковбаси, поклав велику цибулину, побулькав із бак­лаги в алюмінієвий кухлик — усе, як завжди, ритуал зберігався, в його дотриманні був порятунок, може, єдина зачіпка за життя.

Та ні, неправда. В тих усталених, власне, вже механічних жестах не було найголовнішого, таємної суті, найбільших святощів Іванових. Та й ніде їх не було, але могли й бути, могли з'явитися, знайтися, несподівано впасти на Івана, як найщедріший дару­нок долі.

Ось тому він щоразу завмирав із кухликом у руці і довго, вперто, відчаєно вслухався всім своїм вели­ким тілом у безмежний простір позад себе, в простір, од якого відгороджений був тяжкими гаражними дверима, схований од усього світу, але не від надії.

Як хотілося йому почути той голос, якого давно вже не чув, але жив ним, його ласкавістю, його доб­ротою, його болем і жданням: "І-іва!-."

Цілував би той голос невмілими губами, припа­дав до нього душею, хотів би жити в ньому, як у високому небі.

Але не чув нічого, так наче йому позакладало.

Невже й тепер мама не зласкавляться до свого знедоленого сина, не подадуть голосу, не покличуть, не прикличуть?

Іван стояв так довго, що рука з кухликом здерев'я­ніла. Його великі губи ледь помітно ворушилися, так ніби він просив, молився, сподівався. Тоді зворух­нувся і він увесь, зненацька рвонувся до дверей, мовби почув мамин поклик. Хотів почути, але не почув, бо ніхто його не кликав, усе мовчало і навіки замовкло для нього.

Вранці Івана знайшли мертвого в гаражі. Був із кухликом, затиснутим у руці, зіперся грудьми на радіатор, а лицем повернений до дверей, так, ніби прислухався до чогось.

Коли прибули експерти і стали вивчати місце події, то всім стороннім запропоновано було очис­тити приміщення. Хтось із тих сторонніх незграбно зачепив плечем металічний предмет на дерев'яній поличці, акуратно прилаштованій у кутку гаража (згідно з записом у протоколі це була велика цинкова лійка для бензину), предмет упав і потрапив на каністру, яка стояла під стіною. Каністра була пов­на бензину, тому звук від удару вийшов ніби вкоро­чений, позбавлений розгонистості й лункості, він мовби втонув у холодній горючій (яке невдале сло­восполучення!) рідині, захлинувся в ній і вмер без­слідно: "В-ван!".

Отож, коли хтось поцікавиться, чи справді той, про якого була розповідь, називався так, як він тут називається, то автор може пояснити, що це й не ім'я в звичайному розумінні, а тільки отой звук із минулого, скорчений, як равлик, або ж нещадно скручений, мов туга пружина.

А наше минуле — чи не є воно такою пружиною, яка щомиті може розпростатися?

м. Київ