— Важко з ним мати діло,— каже він, плямкаючи губами. Та коли після вечері я дав йому ще чарочку, він трохи звеселів. Він хотів іти в клуню й там і просидіти при ній ніч. Певно, думав, що як сидітиме досить довго напоготові, Санта Клаус підкине йому запряг мулів.
— Але все-таки я його, мабуть, умовлю,— каже він.— Людина людині підсобить у скруті, коли вона має хоч краплю християнської крові.
— Таж ви можете моїх мулів позичити,— сказав я, і він добре знав, що це я цілком певно кажу.
— Дякую вам,— сказав він.— Але вона хотіла б їхати на власних.— Я теж добре знав, що він каже цілком певно.
Після вечері Джуел поїхав верхи до Закрута по Пібоді. Я чув, що Пібоді мав сьогодні бути там у Варнера. Повернувся Джуел близько півночі. Пібоді подався кудись за Інвернес, але з Джуелом приїхав дядько Біллі зі своєю ветеринарною сумкою. Бо, як казав він, людина не дуже й відмінна від коня чи там мула, хіба тільки тямко-витістю бідніша.
— Що з тобою, парубче? — питає він Кеша.— Принесіть-но сюди матрац, стілець та чарочку віскі,— це вже до нас.
Він примусив Кеша випити віскі, а тоді випровадив Енса
за двері.
— Йому ще поталанило, що це та сама нога, яку він минулого літа зламав,— журно каже Енс, плямкаючи губами й покліпуючи.— Хоч це добре.
Ми постелили матрац Кешеві під ноги, на матрац поставили стільця, сіли на нього вдвох з Джуелом, дівчина тримала лампу, а дядько Біллі взяв пучку тютюну й заходився до роботи. Кеш довгенько таки опирався, перше ніж зімлів. Потім уже лежав тихо, і тільки великі краплини поту застигли у нього на обличчі, так наче почали котитись, а тоді зупинилися й стали його чекати.
Коли він очуняв, дядько Біллі вже склався й пішов. Кеш усе силкувався щось сказати, аж урешті дівчина нахилилась і витерла йому рота.
— Його інструменти,— сказала вона.
— Та приніс я їх,— сказав Дарл.— Я забрав.
Кеш знову спробував заговорити, і вона нахилилась.
— Він хоче їх побачити,— сказала вона.
Отож Дарл приніс ті інструменти, їх розклали біля постелі, щоб він міг простягти руку й помацати, коли йому покращає.
А вранці Енс узяв коня й поїхав у Закрут до Сноупса. Вони з Джуелом постояли на подвір'ї й переговорили, потім Енс сів верхи й від'їхав. Гадаю, це Джуел уперше дозволив кому-небудь сісти на свого коня, бо поки Енс не вернувся, він увесь час неприкаяно снував туди-сюди й поглядав на дорогу, немов щохвилини мав кинутись у погоню за Енсом і відібрати коня.
Годині о дев'ятій почало вже припікати. Ось тоді я й побачив першого канюка. Раніше, мабуть, туман заважав. В усякому разі, поки добре не розвидніло. На щастя, вітерець віяв не в бік хати. Але вже коли я їх побачив, мені здалося, що запах чути й серед поля, за цілу милю від садиби, а вони без кінця кружляли й кружляли, щоб на всю околицю було знати, що у мене в клуні.
Я був ще за добрих півмилі від хати, коли почув, як верещить цей хлопчисько. Я подумав — у криницю впав абощо, і метнувся щодуху на подвір'я.
Там їх більше десятка сиділо на гребені клуні, хлопчисько ганявся за одним по двору, наче за індиком, а той трохи злетить, щоб ухилитись, і знов сяде на дах повітки, де там він побачив його на труні. Припікало вже добре, і вітер уліг, чи перемінився, чи тощо, тож я пішов пошукати Джуела, коли це й Лула вийшла.
— Зроби що-небудь,— сказала вона.— Це ж наруга.
— Оце ж я й збираюся,— сказав я.
— Наруга,— повторила вона.— Судити його треба, що так з нею чинить.
— Він хоче її поховати якнайладніше,— сказав я. Розшукавши Джуела, я й кажу йому, що, може, він узяв би одного
з моїх мулів та поїхав у Закрут — де там Енс. Він нічого не відповів. Тільки бликнув на мене тими своїми більмами, щелепи йому побіліли, мов кістки, та й пішов гукати Дарла.
— Що ти надумав? — спитав я. Він не відповів. Показався Дарл.
— Ходім,— сказав Джуел.
— Чого ти хочеш? — спитав Дарл.
— Відтягнімо підводу,— кинув Джуел через плече.
— Не дурій,— сказав я.— Не про це мова. Та й не зарадиш цим. Дарл теж був проти, але Джуела ніщо не проймало.
— Заткни свою чортову халяву,— гримнув він.
— Що тут, що там — однаково ж вона лишиться,— сказав Дарл.— Тоді її відтягнемо, коли тато повернеться.
— То ти мені не поможеш? — ошкірився Джуел, більма його спалахнули і обличчя затремтіло, як у лихоманці.
— Ні,— сказав Дарл.— Не поможу. Почекай, поки тато вернеться.
Стоячи у дверях, я дивився, як він штовхав і волік підводу. Я стояв на схилі, і раз мені навіть здалося, що він висадить нею задню стіну повітки. Потім подзвонили на обід. Я його гукнув, але він не оглянувся.
— Ходім пообідаємо,— сказав я.— Поклич хлопчака.
Він, однак, не відповів, тож я сам пішов обідати. Дівчина сходила по хлопчака, але вернулась без нього. Серед обіду ми почули, як він знову верещить, відганяючи того канюка.
— Наруга це,— сказала Лула.— Суща наруга.
— Він робить що може,— озвався я.— Сноупса за півгодини не вхоркаєш. Вони там у холодку й до вечора просидять, торгуючись.
— Робить, кажеш? — перепитала вона.— Робить!.. Він уже забагато наробив.
Що таки й правда: він майнув, а нам заморока. Бо не може він мулів ні в кого купити, тим паче у Сноупса, поки не матиме чогось такого під заставу, про що він досі не знав, що його можна б заставити. Отож прийшовши знов на поле, я подивився на своїх мулів — і так уже наче й розпрощався з ними на який час. А коли при кінці дня вернувся додому й побачив, як сонце смалить дах повітки, мені вже не дуже й шкода їх було.
Він вигулькнув якраз у ту мить, коли я вийшов на ґанок, де вони всі сиділи. Вигляд у нього був чуднуватий: ще жалюгідніший, ніж завжди, хоч водночас і якийсь гордий. То було так, наче він схитрував трохи, але не мав певності, як це сприймуть його ближні.
— Дістав-таки мулів,— заявив він.
— Купили у Сноупса? — поцікавився я.
— Сноупс не один такий у цій околиці, що знається на кумерції,— відказав він.
— Авжеж,— погодився я.
Він подивився на Джуела чудним таким поглядом, але той уже спустився з ґанку й рушив до коня. Певне, перевірити, чи не заподіяв йому чого Енс.
— Джуеле,— каже Енс. Джуел обернувся.— Ходи-но сюди,— Енс до нього.
Джуел ступнув крок назад і зупинився.