Шевченко закусив губи і одвернувся до стінки, але за кілька хвилин підвівся і торохнув по нарах кулаком:
— Годі! Треба не тільки навчитися тримати свої нерви в руках. Треба навчитися керувати власною мімікою, створити собі машкару, щоб ані очі, ані лінії губів, ані залом брів не виказували таємного болю. І я цього доб'юся. Так, доб'юся будь-якою ціною!
І він так міцно стиснув щелепи, що жовна чітко виступили під шкірою, а зморшка поміж брів значно поглибшала.
В цю мить чудернацькою вихлявою ходою наблизилася до нього людина років тридцяти з блискучими смолисто-чорними очима і такою ж шапкою кучерявого розкуйовдженого волосся:
— Дозвольте відрекомендуватися. Козловський, Андрій Козлов-ський! Дворянин!
— Шевченко, — сухо сказав, злегка вклонившись, поет, але руки не подав.
Козловський і бровою не моргнув на таке привітання і без запрошення сів поруч.
— Опинилися ми, мон шер*, можна сказати, на краю світу. Вас за що сюди запроторили, якщо це не таємниця?
Манери і розв'язний тон Козловського дратували і коробили Тараса Григоровича, і він відповів уникливо і неясно:
— Та так, знаєте... Дещо написав, а декому і не сподобалося...
— Вексельочки? — по-своєму зрозумів Козловський і ніби зрадів.
— От і я теж підмахнув декілька. У нас із папахеном почерк схожий, можна навіть сказати — однаковий. Обоє — Козловські, обоє Андрії. Отже, настав термін. А він, старий чорт, — оскаженів. Я, каже, горбом наживав, а ти програвати будеш?! Ну, один, другий раз мамахен врятувала, а потім він мене й запроторив... Кащей проклятий!.. Подохне ж, у труну з собою не забере. Ну, та я йому ще все пригадаю!
— люто блиснув він очима. — Ми з ним ще колись порахуємось!
— Пробачте великодушно, — урвав його мову Шевченко. — Все це дуже сумно, навіть трагічно, але я вісім діб не спав. Усе тіло ниє від тряски. Хочу полежати. Іншим разом поговоримо.
— Розумію-с! Компрене і пардон**, — схопився Козловський. — Піду! Але... чи не знайдеться у вас в борг кельк шоз... *** Ну хоча б на чверть штофа або на "мерзавчик"?
І раптом обличчя його з хвацько-зухвалого стало приниженим і улесливо-жалюгідним, як у голодного собаки, що побачив хліб. Шевченко пошукав у кишені і дав йому кілька мідяків.
— Сердечно дякую! — на льоту підхопив їх Козловський. — Бажаю доброго відпочинку!
І тією ж вихлястою і чудернацькою ходою рушив до виходу, а Шевченко знов випростався на нарах, але сну не було. Уривчасті думки кружляли в голові стривоженим роєм. Майбутнє стояло перед ним непроглядною темною запоною, а все, що оточувало його, здавалося якоюсь клоакою, в якій мусило догоріти його життя. Він підвівся, підійшов до бачка, напився холодної води й попросив днювального, який поруч в'язав віники зі свіжого кураю, що-небудь почитати.
— Та в нас тільки божественне дозволяється, — відповів той, подумавши. — Ті, що з старовірів, ті дійсно цікавляться, а котрі з панів, так не дуже до того прихильні.
* Мій дорогий (фр.) Тут і далі посторінкові виноски автора. ** Розумію і прошу вибачити (перекручена французька мова). *** Що-небудь (фр.).
— Давай хоч божественне, — посміхнувся Шевченко, — і в божественному розумна людина багато цікавого вичитає.
Днювальний пошукав на полиці й витяг товстенну Біблію з на-піввіддертою оправою, струснув з неї на порозі цілу хмару пилюки і подав Тарасу Григоровичу.
— Ти тільки не здумай на цигарки сторінки видирати, — додав він повчально. І знов узявся в'язати свої віники.
Біблія. Шевченко добре знав її, любив грізно-викривальні провіщання пророка Єремії, захоплювався повними любострастя і солодкої знемоги рядками царя Соломона, його трагічним коханням до смаглявої дівчини з винограднику, і повними їдкої жовчі псалмами Давида, гнаного сином своїм Авесаломом. Шевченко лежав долілиць, спершись на лікті, і, як мандрівник, змучений спрагою, вбирав у себе ці стародавні слова, сповнені для нього таємного, лише йому зрозумілого змісту і солодкої гіркоти спогадів про далеке дитинство, що було таке злиденне і жалюгідне, але тепер здавалося йому прекрасним. І душа його потроху відтавала в теплій ніжності думок про нього і потроху освітлювалася неясною надією на таку нереальну, примарну волю.
Підійшовши до людини, що лежала на нарах, Лазаревський нерішуче зупинився. Від хвилювання він раптом забув ім'я поета і всі слова, якими хотів йому висловити своє захоплення, любов і обожнювання, і тільки спитав, затинаючись:
— Пробачте, ви Шевченко? Ви наш Кобзар?
Шевченко непоквапливо відклав Біблію і окинув Лазаревського недовірливим і досить непривітним поглядом, потім повільно підвівся. Що йому треба, цьому молоденькому чиновнику в розхристаному віцмундирі, з форменим кашкетом в руці? Після всього пережитого з дня арешту в кожному урядовці бачив він або підозрював філера чи провокатора, як от Попов24, та інші, що їх підсаджували до в'язнів жандарми в казематах Третього відділу. В кращому разі це просто провінціальний обиватель, такий собі Бобчинський чи Добчинський, для якого поява засланого "сочинителя" якщо не сенсація, то у всякому разі цікава новина, тема для розмов з оренбурзькими панночками та дамами, яким так легко морочити голови, розповідаючи "під секретом" нібито великі таємниці.
— Чим можу служити? — спитав Тарас Григорович так сухо, що в будь-якого іншого відвідувача одразу б відпала охота продовжувати розмову.
Але Лазаревський нічого не помічав. Він тільки знав, що це Шевченко — той дивовижний чарівник слова, який вперше примусив рідну українську мову звучати з такою ж силою і красою, якою зазвучала російська мова під чарівним пером великого Пушкіна і Лєрмонтова або німецька в вогненних строфах Фрідріха Шіллера.
— Боже мій! Де слова знайти, як висловити, скільки радості, скільки чудових хвилин пережив я над вашим "Кобзарем"! — повторював він, склавши руки на грудях. — Та ми з Сергієм Левицьким всю зиму читали вас і перечитували! Напам'ять мало не всю книжку вивчили. А "Гайдамаки"! Виписали їх і рахували дні, коли їх нарешті одержимо. И уві сні не бачили, що доживемо до зустрічі з вами! Це жтака... таке...
Він раптом загнувся, заплутався, зрозумівши, що не можна назвати радістю або щастям цю скорботну зустріч, і в пориві побожності й співчуття стиснув Тараса Григоровича в обіймах.