— Яке ж це малювання? Це — жарт, карикатура для повчання наших п'яниць, щоб хоч на вулиці не показувалися в такому непристойному вигляді. Малювати картини йому, звичайно, не дозволено, а це дрібниця.
— А що, коли він отак намалює ваше превосходительство або, не дай Боже, — когось з найясніших осіб?
— Він — людина розумна і таких дурниць не наробить, а коли б наробив — суворо його покараємо, — сказав генерал, але при зустрічі попередив Шевченка про донос мстивого фельдфебеля і взяв з нього слово, що він "не гратиметься з вогнем".
XVI. ВИБОЇ ЖИТТЯ
Чекаючи нової оказії, Шевченко знов писав листи. Марно запевняв він себе, що не друзі малодушно його зреклися, а пошта не доставила його перших листів адресатам, — гіркота образи й розчарування в людях все глибшали, і все частіше поверталися до поета почуття розпачу від думки, що він довічно відкинутий усім світом і рокований на безнадійне животіння гарнізонного солдата.
Іноді гостре презирство сповнювало його серце. Презирство до людей, які на словах ніби теж ненавиділи царизм, а самі не наважилися навіть потай, в приватному листі, висловити хоч трохи співчуття борцеві проти царизму.
Стиснувши зуби, він намагався думати про інше, бо ця зневага до своїх сучасників душила його, але після хвилі гніву його охоплювала втома. Все ставало байдужим, безмежно далеким. Та за якийсь час знов прокидався біль в душі, знову спалахувала непереможна любов до життя й гостре прагнення врятуватися.
І тоді знов писав Шевченко "на волю" — стукав у людські серця.
Писав він і художнику Чернишову, з яким випадково зустрівся на вулиці в Оренбурзі і в домі якого провів хороший дружній вечір. Довідавшись, що Чернишов збирається восени до Петербурга, Шевченко залишив йому кілька листів, і Чернишов обіцяв особисто передати їх столичним друзям поета. Тепер Тарас Григорович питав його про долю цих листів, описував безглузду муштру і смердючу казарму, офіцерські ляпаси, вибиті зуби, різки, щохвилинні образи — все, що може стати могилою його душі.
Тепліше і м'якіше звучали його листи Лизогубові. Він просив надіслати йому книжок і малесеньку скриньку фарб, "щоб хоч глянути на них і згадати минуле". Скаржився на розумовий голод і іронічно описував свої пригоди. Але Лизогуб не міг про них читати без сліз.
Запечатавши останній лист, Шевченко замислився. Він розумів, що друзі бояться втратити посади за листування з "державним злочинцем", але дами?! Коли закутих декабристів погнали на каторгу в Сибір, княгиня Волконська86 та княгиня Трубецька87 кинули виклик цареві, залишивши вище товариство, звичну розкіш і веселе безтурботне життя, щоб розділити з своїми чоловіками їх страдницьку долю. А вслід за ними зібралася у дальню путь і проста француженка88 безправна коханка, а не дружина одного з засуджених.
Звичайно, він, Тарас, не прийняв би такої жертви. Йому б тільки хоч два рядки сердечного привіту від тієї, яку він звав своєю зіронькою89 і яку згадує, коли сонце заходить і гори чорніють...
Для неї він відштовхнув княжну Варвару Рєпніну90. Він знав і бачив, що Рєпніна його кохає. Він не прийняв її відданого серця, бо любив іншу. А та інша навіть не відповіла на повний розпачу лист його з Оренбурга. Забула?.. Ні, не забула! Просто в неї це не було кохання, а каприз, випадкова недовга примха пересиченої розвагами панійки.
Він схопив конверт з готовою адресою Закревської і подер його на шматки. Лише тепер зрозумів він усю свою сліпоту, збагнув, яким був з Рєпніною, і лише тепер оцінив усю глибину і мудрість старого прислів'я: "Друзі пізнаються в нещасті". А перед очима все ж стояв чарівний образ Закревської, яку він малював минулого літа, намагаючись надати її рисам якомога більше духовної глибини.
— Я не її писав. Малював свою мрію. Я вінчав її німбом мадонни і не бачив, що це манекен з вітрини, — казав він сам собі, крокуючи з кутка в куток. — Годі! Не варта вона моїх сліз. І якщо я колись видеруся з цієї могили, я більш ніколи не прийду до неї. І з побожністю вклонюся Рєпніній — за всі її турботи про мене, за її безкорисливе чисте почуття, за кожну її сльозу, пролиту через мою сліпоту і егоїзм...
Він сів до стола, вийняв аркуш чистого паперу і вивів своїм дрібним, але чітким почерком:
"Добра Варваро Миколаївно!" і раптом кинув перо.
"А що, коли й вона не відповість? Що, коли вона в мені бачила лише талановитого художника і поета, здатного увічнити її образ у віршах і на полотні?"
Але одразу й відкинув цю думку. Чи не вона улаштувала його викладачем малювання в Київському університеті? Чи не вона власноручно зв'язала йому теплий вовняний шарф, помітивши, що не було хутряного коміра на його зимовому пальті? Хіба не вона передплачувала для яготинської бібліотеки всі журнали і купувала всі книжки, які могли йому знадобитися або зацікавити його? Хто-хто, а Варвара Миколаївна безперечно відповість на лист. Вона нездатна забути.
Шевченко стиснув долонями скроні і довго сидів так, нерухомий, скам'янілий, потім почав писати. Писав просто, тепло й серйозно, як пишуть старшій сестрі, яка все зрозуміє, яка відчує, що треба так чи інакше вирвати його звідси, поки жива його душа, поки не зник його талант, поки палає в ньому бажання жити.
Якце важко, якневластиве всьому його єству: просити, жалітися... Скоріше перейшов до змалювання тамтешньої природи, казахів...
"Киргизи такі мальовничі, такі оригінальні, що самі просяться під олівець. Іноді виходжу я до караван-сарая, дивлюсь там на бухарців. Який стрункий народ! Які прекрасні голови! І постійна поважність без найменшої пихи. Коли б мені можна було малювати, скільки б надіслав я вам нових і оригінальних малюнків! Але що ж удієш!.. А дивитися і не малювати — це така мука.
...Ось вже більше півроку, як я відірваний від літератури. Пришліть мені, якщо ласка Ваша, останню книжку Гоголя "Выбранные места из переписки с друзьями" та "Чтения Московского Археографического Общества", видання Бодянського".
Перечитав написане і відчув, як сльози підступають до горла. Знов доводиться просити... просити... просити...
"Остання спроба. — думав він, запечатуючи листа, якщо і на цей раз ніхто не відгукнеться..."