— Гей, Шевченко! Марш до канцелярії! Писар Лаврентьев кличе. Бігом!
Такі виклики взагалі не віщували нічого доброго: або гауптвахту, або позачерговий наряд, або ще щось в такому ж дусі, але Лаврентьев зустрів його привітно.
— Могорич з тебе, служивий, тому що такий є наказ, щоб тебе перевести на вільну квартиру, тільки з щоденним виходом на стройову муштру та на всі інші ротні заняття. Отже, збирай свої лахи, бери сухий пайок і топай у слобідку. Хліб діставатимеш щодня перед муштрою.
Шевченко аж перехрестився з радості і мало не кинувся на шию Лаврентьеву. Той усміхнувся і спитав:
— Куди ж тепер підеш? Гайда до мене! Хата в мене одна з найкращих. Баба, теща тобто, взимку померла. Житимеш в її світлиці. Тепла вона, чиста і блощиць нема. Гляди з собою казармених не принеси. Жінка моя за блощиць і тебе, і мене з світу зжене. Твоя вона землячка — хохлушка, полтавська галушка, тому і в хаті у мене чисто, як у самого генерала.
— Скільки візьмеш? — завбачливо спитав Шевченко, бо кошти його доходили кінця.
— Люди карбованець на місяць беруть, а я тебе так пушу, коли ти дійсно моїх хлопчиків Васька та Стьопку грамоти та рахувати навчиш, а потім і всім іншим шкільним наукам.
— Згода, — зрадів Шевченко і поспішив до казарми по речі.
Того дня він ніяк не міг заспокоїтися. Мешков несподівано відпустив його із "словесності" улаштуватися на новому місці. Шевченко позичив у хазяйки косу, накосив собі трави на сінник, на простий, неструганий стіл виклав з чемодана книжки Шіллера, які чудом збереглися від жадібних очей Козловського та Білобровова, але віршів своїх не дістав з-за халяви, бо й на приватній квартирі за ним теж стежитимуть і в перший-ліпший час дня чи ночі можуть зробити несподіваний трус, а ці захалявні книжечки були йому дорожчі від життя.
До вечора сіно на сонці висохло. Він набив ним сінник і маленьку пошивку для подушки, покрив постіль сірою солдатською ковдрою, повісив шинель на цвях і сів на стільчик, з насолодою прислухаючись до тиші і вдихаючи чисте повітря охайного людського житла. В кімнаті ледь помітно пахло сухим зіллям, пучечки якого були розвішані по стінах. Шевченко згадав, що померла теща Лаврентьева була знахарка, і від душі побажав їй царства небесного.
Тієї ночі Шевченко вперше за багато днів спав міцно і спокійно. І потяглися дні душевного відпочинку. Навіть муштра здавалася значно легшою після здорового нічного сну. Звільнившись, Шевченко одразу поспішав у слобідку, в свою злиденну, але таку тиху й охайну кімнатку, та ніколи не говорив, що поспішає додому, тому що слово дім зливалося в його уяві зі словом Україна.
Васько та Стьопка перші дні боялися свого вчителя, але згодом, коли "дядько Тарас" змайстрував їм розмальовану розрізну абетку з картону, що його десь здобув Лаврентьев, і на звороті кожної картки намалював тварину або птаха, вони раптом загорілися довірливою дитячою любов'ю до нього, годинами від нього не відходили і все просили, щоб він розповів їм казку або яку-небудь цікаву пригоду.
Спочатку Шевченко вчив їх, як колись вчили його самого, і кожну літеру називав цілим словом. Літера "п" звалася "покій", літера "л" — люди, а літера "д" — добро. Але коли найближчої неділі пішов він знов до Ісаєвих і розповів Лідії Андріївні про свої уроки, вона порадила йому пояснити дітям, що літера "є" лише знак, яким позначають один звук, і що літера "мисліте" передає звук "м", тобто коров'яче мукання, літера "с" — сичання змії, а літери "ж, з" — дзижчання мухи та джмеля. Тарас Григорович досі не чув про новий звуковий метод навчання і захопився таким простим і зрозумілим поясненням. Другого ж дня Шевченко усе це розтлумачив своїм учням, і якою була їх спільна радість, коли вони одразу склали з розрізних літер найпростіше і найдорожче для кожної дитини слово — мати.
За новим методом навчання пішло так швидко, що за місяць обидва хлопчики вже читали друкований текст. Допомогло і те, що Наташа подарувала їм ту абетку, за якою вона колись сама вчилася читати й писати.
Фізично Шевченко відпочив і зміцнів на приватній квартирі, а від хорошого настрою і вірші його зазвучали м'якше, тепліше. Він навіть додав ліричний вступ до своєї скорботної поеми "Княжна".
XII. ПРИБОРКАННЯ
Батько Тайжана був колись славетним мисливцем. Полював він і з собаками, і з соколами, але найбільше любив полювати з беркутом. Тайжан знав, що в скрині старого ще й досі зберігається не одна пара ланцюжків, якими приковують до тугира свійського орла. Старий був зовсім глухий і ледве рухався від важкого ревматизму, але, побачивши орля, він раптом ожив, і очі його по-юнацькому заблищали з-під набряклих повік.
— Він не наш. Ми здобули його для бая, — кричав Тайжан у вухо старому, але батько зрозумів його лише тоді, коли Тайжан вказав спочатку на орля, а потім на білу юрту Джантемира, яка в цю мить здавалася рожевою від низького вечірнього сонця.
Старий насупився і довго не хотів віддавати ланцюжків. Коли ж він нарешті кинув їх синові, Жайсак і Тайжан одягли хутряні рукавиці і взялися за свого полоненого. Поки Жайсак міцно тримав його за шию і одну ногу. Тайжан приклепав до другої ноги обшите шкірою металеве кільце з першим із двох ланцюжків, потім Тайжан заклепав і другий ланцюжок.
Орля сичало, било крильми, звивалося і викручувалося всім тілом, намагалося клювати і дерти пазурами людей, але таки довелося йому скоритися волі мисливців: скуте, сіло воно нарешті на тугир, марно силкуючись зірвати з себе свої кайдани. Кілька разів падало з тугира на землю, і кожного разу Тайжан накривав його рядном і разом із рядном підіймав і знов садовив на місце, але хоч який він був спритний і обережний, орля все ж таки ухитрилося дзьобнути його. Націлялося воно у око Тайжанові, але жигіт встиг відхилити голову, і орля одірвало йому край вуха. Бризнула кров. Старий заохкав і почав бурчати і лаяти сина за неповороткість, а разом із ним і всю молодь, яка нічого не вміє робити як слід. Тайжан мовчав, скривившись від болю. Довелося зав'язати йому голову рушником.
Бачачи, що йому нема чого тут робити, Жайсак зібрався до матері.
— Сутеніє, — сказав він. — Пізно вже нести орля до бая. Переночую у ana, а вранці знов поїду в табун. Будь другом, Тайжан, занеси баєві орля. Скажи йому, що я пробуду кілька днів при табуні, а потім ми знов поїдемо у міжгір'я по орлят.