Кумині зраділа. Ох, ця стара чорна юрта! Була б вона хоч трохи тепліша і товстіша, не помер би бідолаха Шакір. Та й у неї не крутило б ноги й руки від одвічних застуд і не кашляла б вона так надсадно, як колись кашляв Шакір. І гарячі безладні слова подяки зірвалися з її безбарвних, зів'ялих вуст. А Шаукен, і далі граючи роль благодійниці і хазяйновитої господині, казала:
— Хай Жайсак завтра зайде до мене, коли ми закінчимо розбір. Ми з ним поміркуємо, що треба на кереге і на все інше. Якщо вже ставити нову юрту, так треба, щоб усе було, як у справжніх хазяїв.
Кумині поспішила потішити сина доброю звісткою.
— Звичайно, нова юрта — справа хороша, — сказав Жайсак, — але хай не думає Шаукен, що вона з Джантемиром навічно прив'яже нас до себе, як ланцюгових собак. Треба нам вибитись з їхнього ярма. Ми з Тайжаном про це мріємо і серйозно міркуємо. А до Шаукен я не піду, бо Джантемир тепер відсутній. Не хочу пліток і неприємностей. До речі, ми з Тайжаном умовилися на завтра їхати в міжгір'я по беркутів. Кажуть, вони там гніздяться на скелях.
— Як же ти поїдеш без дозволу бая?
— Яз ним розмовляв ще там, біля Жаман-Кала. Він просив дістати і йому орля, а з Шаукен я взагалі не хочу мати діла... Скажи їй, коли хочеш, що я дуже зрадів її подарункові і на знак вдячності обов'язково привезу для бая орля. Але більше не додавай ані слова. Чуєш, ana? — рішуче сказав Жайсак, ліг на свою постіль, вкрився ковдрою з головою і відвернувся до кереге, показуючи, що хоче спати.
Коні повільно й обережно спускалися по гострому камінню тісним міжгір'ям, яке перерізало могутній хребет звивистою розколиною і відділяло Киргизію від Семиріччя. В цій пустельній і дикій частині гір не зустрічалися каравани, не було навіть літніх стійбищ казахських або киргизьких аулів, але водилася сила диких кабанів, тигрів, ведмедів та барсів, а зі степу заходили зграї вовків. Схили гір кучерявилися густою гривою лісу, але подекуди міжгір'я так звужувалося, що перетворювалося на темну й вогку кам'яну щілину проміж двох прямовисних скель, на прискалках яких високо-високо любили гніздитися не тільки рудувато-брунатні беркути, а й велетенські сапсани, які б'ють беркутів, як курчат, і яструби-перепелятники, і ще сила-силенна різних хижих і не хижих птахів. Потім скелі знов розступалися. Тоді зелене склепіння шарудливої глиці й тріпотливого листя, густо обприсканого сонячним промінням, приходило на зміну холодному вогкому мороку тіснини, де добре жилося тільки зміям.
Тайжан не вперше бував у цих тіснинах і упевнено їхав попереду. Він пильно вдивлявся в гребені скелі, але не забував і про її підніжжя, стискав у руках рушницю, подаровану баєві генералом Ісаєвим. За ним ішов кінь, вантажений харчами, арканами, лантухами, хутряними рукавицями і товстими ватяними халатами. Все це було конче потрібно для полювання на беркута і для ночівлі в міжгір'ї.
Рахім і Жайсак їхали позаду, насторожено прислухаючись і вдивляючись у все, що траплялося в дорозі. Поряд бігли два вовкодави. Жайсак шкодував, що взяв із собою хлопчика, який міг легко стати жертвою своєї цікавості і недосвідченості, але діло було зроблено, і тепер лишалося бути насторожі.
Раптом Тайжан помітив, що в повітрі кружляє і повільно падає два пташиних пера. Це означало, що десь високо хижий птах шматує здобич. У цьому місці протилежний бік міжгір'я був положистий, і Тайжан мав змогу, піднявшись трохи по ньому, побачити гребінь крутої скелі, звідки впало пір'я. Справді, майже на самій вершині, на невеликому прискалку було орляче гніздо. Звідти повільно падало ще кілька пір'їн.
Ось воно, гніздо беркута! Але такою стрімкою скелею не видерся б навіть гірський козел...
"Важкувато! Тут не менш як сорок кулашів заввишки, — думав Тайжан. — Треба було взяти з собою ще двох-трьох жигітів на допомогу".
Наче прочитавши його думки, Жайсак зауважив:
— Доведеться обійти гору, там що-небудь вигадаємо.
Вони знов рушили вперед і на відстані одної-двох верст побачили відгалуження гори з лісистими положистими схилами. Але з'їхати туди верхи було все ж таки неможливо. Жигіти перезирнулися. Рахім перехопив їх погляд і сказав тоном, який не припускав заперечень:
— Я залишаюся з кіньми. Лізьте вгору, тільки важко вам буде втягти туди весь вантаж.
— Втягнемо, — заклопотано буркнув Тайжан. — Чого-чого, а сили Аллах для нас не пожалів, а ось як ти тут залишишся сам з кіньми? Для пардуча і джульбарса кінь — ласий шматок.
— Тигрові нема тут чого робити, а пардуч стрибає з високого дерева або зі скелі на спину, а тут і дерев високих немає, і місце відкрите. Залиште мені тільки собак.
Мисливці взяли кожен пару товстих хутряних рукавиць, ватяний чапан, лантух і аркан, вовкодави було ув'язалися за ними, але Жайсак суворо гримнув на них, і собаки слухняно повернулися до Рахіма, який радо розташувався на сонці погрітися після вогкої і холодної тіснини.
Схил гори заріс густим чагарником, і жигіти добулися вершини, добре подряпані шипшиною. Глянули з кручі вниз: орляче гніздо було далі від того місця, куди вони добралися, і здалося Тайжанові порожнім. Проте пишний кущ шипшини поруч із гніздом заважав роздивитися його здалека.
Коли ж вони підібралися зовсім близько, Тайжан раптом вилаявся: орлиця ще сиділа на яйцях, а орел кружляв над нею з якоюсь дрібного здобиччю в пазурах.
Злі й розчаровані спустилися жигіти в міжгір'я.
— Ну як? — весело кинувся до них Рахім. — Впіймали?
— Не було чого ловити. Вона ще на яйцях, — з досадою пробурчав Тайжан, — кидаючи на землю свій вантаж.
— Та ну?! А я тут нагледів ще два гнізда, і обидва трохи нижче, — весело блиснув очима Рахім. — їдьмо. Зараз покажу!
І, відганяючи вовкодавів, що весело метляли хвостами, стрибнув на коня.
Справді, недалеко від горла бічного міжгір'я, на вузенькій гостроверхій скелі, над купою струнких тянь-шанських ялин, чітко вирізьблювалося на тлі неба космате орляче гніздо.
— Там є орля, — азартно запевняв хлопчик. — Я бачив, як орел приносив йому здобич.
— Все це дуже добре, але як туди добратися? — почухав потилицю Тайжан.
— З того боку скеля обвалилася. Там я беруся залізти на самий верх, — вигукнув хлопчик.