Дорога й далі йшла вздовж Уралу. Луки навколо були соковиті й пишні. Траплялися тінисті гаї і неглибокі балки, на дні дзюрчали холодні струмки, і наші подорожні кілька разів зупинялися біля них напитися. Пилюка скрипіла у них на зубах, і незабаром білосніжний кітель Долгова та біла сорочка Шевченка стали сірими, Але звар потроху спадав.
— Чи скоро станція? — нетерпляче спитав Долгов.
— А ось, барин, горбок, за горбком буде станиця Островна, а звідти до станції ще десять верст, — відгукнувся ямщик, витягаючи батіг. — Н-но, кляті! Розледащіли! — оперіщив він коней батогом.
І тарантас вихором злетів на горбок.
Шевченко мало не скрикнув від радісного здивування: в улоговині розкинулася велика станиця, потопаючи в густій зелені садів і левад. Білосніжні хати блищали на сонці сліпучою чистотою. Плакучі верби розпустили над ставком свої зелені коси, а дівчинка в віночку з живих квітів і в строкатій чепурній плахті гнала назустріч тарантасу велику круторогу корову.
Тарасу Григоровичу на мить здалося, що він на Вкраїні, що це околиці Седнева і їде він в гості до свого друга Андрія Лизогуба45 — і серце його затремтіло.
Сонце помітно хилилося до заходу. Долгов глянув на свій годинник.
— Деж нам ночувати? — спитав він ямщика.
— А це вже як кому подобається: одні ночують тут, в станиці. Інші їдуть до станції Озерної. Пани офіцери здебільше до станичного отамана заїжджають або до осавула Стасенка.
— Давайте переночуємо тут, — раптом попросив Шевченко.
— Рідний край свій згадали? — посміхнувся Долгов, — Згодний, їдемо до станичного отамана.
— А мені дозвольте влаштуватися десь простіше, — попросив Шевченко.
— Будь ласка. Тільки не проспіть. Виїдемо рано, за холодку. Долгов наказав спинити коні. Шевченко зійшов. Коли тарантас зник за рогом. Шевченко оглядівся. За невисоким плотом навколо розляглися сади та городи з сіро-зеленою капустою, високою пшеничкою та милими серцю, але ще не розквітлими соняшниками і рожами, з вишнями та черешнями, густо всипаними вже червоними ягодами. Повільно рушив він дорогою, вдихаючи гаряче повітря, яке раптом стало йому рідним і дорогим. Вдалині побачив він хату під пишною солом'яною стріхою. На призьбі сидів довговусий козак, задумливо посмоктуючи люльку, і тільки його шаровари з блакитними вили-нялими лампасами нагадували, що це уральський, а не запорозький козак.
— Здоровенькі були, козаче, — вклонився Шевченко, наближаючись.
— Здорові були й ви, чоловіче, — привітно відповів козак. — Звідкіля Бог несе?
— Зараз з Оренбурга, а ще раніше — з Києва. Чи не можна у вас переночувати?
— Чому ж! Можна! Ми добрим людям завжди раді. Один ти чи з кимось?
— З прапорщиком, та він до станичного отамана поїхав, — відповів Шевченко, сідаючи на призьбу поруч із козаком.
Зав'язалася розмова. Як належить справжньому українцеві, хазяїн коротко і непоквапливо відповідав на запитання гостя, а хазяйка визирнула з хати і враз заметушилася, готуючи вечерю. Щоб пожвавити розмову і делікатно заплатити хазяям, Шевченко ніби між іншим спитав:
— Чи єжу вас у станиці шинок?
— Шинка нема, та люди самі гонять горілку і пиво. І коли кому треба — продають.
Тарас Григорович дістав гроші і, помітивши дівчинку років десяти, що сором'язливо ховалася задверима, простягнув їй:
— Біжи, дитинко, візьми нам горілочки до вечері...
Хазяйка, почувши таке, кинулась за хату різати курчат, и потім до куми Домахи по яєчка, бо всі свої вийшли.
За вечерею Тарас Григорович підніс хазяям по чарці і по другій, а для дівчинки і п'ятирічного хлопчика знайшов у кишені по грудці цукру. На столі зеленіли малосольні огірки, стояла смажена картопля, запах ковбаси з часничком приємно лоскотав ніздрі зголоднілого мандрівника.
Від горілки хазяїн став балакучим і розповів, що дід його з сотнею козаків та всім родом перекочував сюди з України, за цариці Катерини. Уральські козаки охоче прийняли їх.
— Звичайно, тому, що тут не Січ, а станиці, наші парубки швидко поженилися — хто побрався з нашими дівчатами, а хто тутешню узяв. Відрізали нам землі — так і пішла від козацького роду наша станиця, — доказав хазяїн, приймаючи від гостя третю чарку.
Як заведено з давньої давнини, угамувавши перший голод, заспівали рідних українських пісень: хазяїн басовито підтягував гостеві, а в хазяйки виявився сильний високий голос.
По хатах у станиці згасали вогні, а Тарас Григорович усе сидів за столом із земляками і то розмовляв з ними про старовину, то знов співали пісень.
Доля Тараса Григоровича вразила хазяїв до глибини душі. Хазяйка упадала біля гостя, не знаючи, чим ще почастувати його, як прислужитись, а чоловік її довго мовчав, потім глибоко зітхнув:
— Від царів усе наше лихо, але як без них жити — люди ще не придумали.
Спати поклали поета на сіннику, на свіжому запашному сіні, і, зарившись у нього, Тарас Григорович одразу міцно заснув, а господиня ще довго поралася у хаті, смажила курчат, варила яєчка, пекла коржі на дорогу сердешному гостеві.
Хазяїн збудив Шевченка о шостій годині. На столі вже чекав ситний і смачний сніданок. Випили й решту вчорашньої горілки, і Тарас Григорович став збиратися в дальшу путь. Господиня напакувала йому в дорогу цілий клунок різного смачного їстива.
Шевченко не відмовлявся, тільки дякував. Тоді спитав, скільки він їм винний за ночівлю та оті харчі.
Козак зніяковів, а господиня, стоячи за спиною Тараса Григоровича, одчайдушно махала йому руками, щоб він, бува, не здумав щось взяти з гостя.
— Та ви кажіть щиро: не можу я дурно прийняти від вас стільки харчів, — наполягав Шевченко.
— Та я б нічого з вас не взяв, так от треба нашому хлопчикові пошити чобітки на зиму. Раніше ми яблуками та городиною розраховувалися, а тепер Вакула, наш швець, вимагає грошей: наклали на нього податок, а грошей катма.
Шевченко подав хазяїнові срібний полтиник.
— Бог із вами, добродію! — замахав руками козак. — Та наш Вакула і за два злотих пошиє!
Але Шевченко грошей назад не взяв, і хазяї провели його до роздоріжжя і показали, де живе станичний отаман.
Долгов ще спав. Він теж засидівся до півночі за вечерею, Шевченко скористався з цього і пішов до ставка скупатися під вербами, а потім довго сидів у холодку і розмовляв з ямщиком та з станичними хлоп'ятами.