— Он воно що, — з цікавістю сказав Шевченко. І раптом затягнув сильним приємним баритоном:
Ой у лузі та ще й при бере-езі, —
Левицький, що мав напрочуд красивий тенор, одразу ж підхопив пісню, і їх голоси полилися, примхливо і мелодійно переплітаючись. Лазаревський теж потроху підтягував, хоч голос мав слабенький.
Після цієї пісні заспівали другої, тоді третьої. Не забули й "Зіроньку", улюблену пісню поета. Спів змінявся розмовою. Пригадували Київ, студентські пустощі і витівки, прогулянки човнами по Дніпру, чудові церковні хори під старовинним склепінням вісім-сотрічного Софіївського собору, де в мармуровому саркофазі спочиває прах великого законодавця Древньої Русі Ярослава Мудрого, веселі й шумні "контракти". І знов співали пісень, які бринять скрізь, куди б не закинула доля синів ласкавої і сонячної України.
Левицький витягнув ще одну пляшку міцної наливки-тернівки і налив усім по повній склянці. Хміль м'яко вдарив їм у голову, і вони знов заспівали, коли раптом з чепурної різьбленої хатки стінного годинника вистрибнула дерев'яна зозуля і голосно закувала. Шевченко схопився за голову:
— Лишенько! Пів на другу! А до фортеці після півночі не пропускають!
— Отже, ночуйте у нас, — не розгубилися юнаки. — Завтра, тобто сьогодні — неділя, і ми встигнемо вас врятувати від неприємності через того ж Матвєєва.
— У мене увольнительна на два дні, — заспокоїв їх Шевченко, — але ж я завдаю вам клопоту.
— Що ви! — вигукнув Лазаревський. — Ми дуже раді! Тільки у нас два ліжка, а хазяйка вже спить. То ми ляжемо вдвох на Сергіє-вому, а ви на моєму.
— Е, ні! Так не годиться, — заперечив поет. — Пропоную інший варіант. Покладемо матраци на підлогу і ляжемо всі троє впоперек. Згода?
Знялася весела метушня. Відсунули стіл, стягли матраци долу, покрили їх чистими простирадлами, і всі троє лягли поряд, підклавши під голови подушки, яких, до речі, було в них чимало. Але спати нікому ще не хотілося. І лише тепер, загасивши світло, наважилися молоді люди попросити Тараса Григоровича прочитати їм ті вірші, за які так жорстоко покарав його цар Микола.
Шевченко прочитав їм і своє "Послання до живих, і мертвих, і ненароджених земляків", і "Кавказ", і "Сон".
Левицький і Лазаревський слухали, мов зачаровані. Окремих натяків вони, правда, не зрозуміли, та хіба можна було перепиняти своїми запитаннями великого Кобзаря! Перед ними розкривалися нові не бачені й не відомі досі обрії! їм здавалося, що вони чують стогін замучених і бачать сльози рабів, що зливаються в єдиний страдницький зойк, в єдиний могутній потік обурення і гніву — могутній, як Дніпрові пороги, і разючий, як степова гроза. Перед ними був зовсім новий Шевченко, не сумний співець скривдженої покинутої селянської дівчини, не літописець давньої давнини чи закоханий в красу української природи пейзажист. Перед ними був грізний викривач, який уражає словом жалюгідних у своєму мавпуванні усього чужоземного провінціальних панків і ліберальних на словах самодурів, здатних на будь-який злочин, на тупий і дикий деспотизм.
Це був боєць за повалення старезної машини царизму. Він ганьбив чванливе і підлабузнювате чиновництво, хабарників, шанолюбців
Зінаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.
49
і лакиз, закликав народ скинути кайдани і будувати життя вільне, чесне й нове, де кожна людина знайде собі місце і труд — не рабський, а улюблений вільний труд, обраний як поклик, як радість і мета існування. І зрозуміли вони, що вирок поетові продиктувала цареві не стільки особиста образа, скільки страх перед ним як перед народним трибуном.
— А він читав ці вірші? — спитав Левицький, коли поет замовк. Шевченко знизав плечима.
— Може, читав, а може, просто переказав хто. — І знов заспівав:
Та забіліли сніги, Забіліли білі, Ще й дібровонька. Та заболіло тіло Бурлацькеє біле Ще й головонька. Ніхто не заплаче По білому тілу. По бурлацькому.
Спати нікому не хотілося. Співали й розмовляли. Розмовляли й співали. В піснях усі троє не тільки давали вихід своїм почуттям та любові до рідного краю, але й переживали те, що великий філософ Еллади назвав "Катарсисом"34, — очищення душі священним полум'ям мистецтва.
А на сході вже розвиднювалося: народжувався новий день.
За чаєм друзі спитали поета, де його речі.
— Рукописи й малюнки забрали жандарми, а решта залишилася там, у казематі, — відповів він байдуже. — У мене є трохи грошей. Треба собі щось купити на літо, бо ж ходити вулицями у фраку жарко й смішно.
Цього було досить, щоб Лазаревський одразу заметушився. Покликали куховарку Аксинью, дали їй почистити й випрасувати фрак, випрати і накрохмалити сорочку. Левицький запропонував позичити Тарасу Григоровичу грошей і парусиновий костюм. Від грошей Шевченко відмовився, а костюм поміряв, і Аксинья взялася трохи підкоротити штани та рукави. Потім вона пригадала, що у домовласниці Кутіної нещодавно помер чоловік і після нього залишилося багато різних речей. Молоді чернігівці одразу повели туди свого гостя, а Кутіна, довідавшись, що Тарас Григорович художник і, крім того, засланець, одразу витягла з шафи літнє пальто і нізащо не хотіла брати за нього гроші, а до пальта додала ще й кілька пар білизни, солом'яний бриль і теплі штани на зиму.
— Це не подарунок, — втішала вона зніяковілого поета, — а завдаток. Коли вас звільнять, ви намалюєте мені портрет померлого чоловіка ось за цим маленьким дагеротипом. Вважайте мене вашою першою замовницею.
Попрощавшись із своїми новими друзями, Шевченко пішов блукати містом.
Звар. Курява. Сонний одур висів над містом. У центрі зосередилися казенні будівлі: двоповерховий губернаторський палац, поруч із палацом великий будинок командуючого військовим округом, трохи далі — гімназія, казенна палата, суд, кадетський корпус та інститут благородних дівиць — все одноманітної, розрахованої на сторіччя важкої миколаївської архітектури і все пофарбовано ясно-жовтою вохрою... На площі — незграбний кафедральний собор з купкою жебраків на паперті, гостиний двір з невисокими білими гладкими колонами і трохи осторонь — тюремний замок, або простіше — в'язниця з вартовими на вишках за високим цегляним муром. А навколо — безліч одноманітних одноповерхових дерев'яних будинків, з почорнілими нефарбованими віконницями, з наглухо замкненими ворітьми і високими огорожами без щілинки, без просвіту.