Макшеєв здивовано звів брови.
— Але ж який зв'язок між воїнським поїском і стягненням податків?
Корсаков іронічно примружився:
— Невже ви ніколи не брали в них участі?
— Ні. За освітою я військовий інженер-топограф. На Кавказі я дійсно випадково якось потрапив під кулі. Але тут?..
— Ну, тоді зрозуміло... Поїск — це не просто каральна експедиція проти бунтівників. Це похід... як би це висловити... не тільки, щоб страхати, а, головним чином щоб... поліпшити свої особисті справи за рахунок цих... інородців.
— Іншими словами грабіжницький наскок, або по-тутешньому баримта? — уточнив Макшеєв.
— Ну навіщо ж так гостро!..
— І це на бідарів, які живуть у дірявих юртах і майже голі пасуть на снігу голодну худобу!.. Яка підлота!
Макшеєв скочив з місця і забігав по тісній землянці, натикаючись на клунки, на свою креслярську дошку і на чемодани непроханого гостя. Корсаков тихенько посміювався.
— Який ви ще ідеаліст! В шістнадцять років або на першому курсі це зрозуміло, але в тридцять років, пробачте, це вже донкішотство!
В цю мить двері беззвучно прочинилися, і на порозі з'явився Трохимич.
— Накажете, пане, їхати до киргизів для торгу? — спитав він тихо, нерішуче зиркнувши на Макшеєва і Шевченка. — Тут, кажуть, є недалеко аул.
— Звичайно, звичайно! — насупився Корсаков. — Сам знаєш. Навіщо питати? І не забувай за хутро.
— Хто це? — уривчасто спитав Макшеєв, коли Трохимич щез. Корсаков на мить зам'явся:
— Що ж, мон шер, це між нами. Я не офіцер і не козак, отже, не можу забагатіти на воїнських поїсках. Дружина моя свої капітали міцно тримає в руках: їх не вкусиш. Це мій кріпак. Він закуповує в Ірбіті цукор, борошно, ситці, казани та різні дрібниці, а потім продає киргизам. їде він, ніби стороння особа, так що я тут, власне, офіціально ні при чому.
— А гроші, здобуті тією торгівлею? — холодно спитав Макшеєв.
— А грошенята потрапляють мені, — весело і до нахабства од-верто ствердив Корсаков.
В цю мить хтось знову нерішуче сіпнув двері.
— Хто там? Увійдіть! — гукнув Макшеєв.
В землянку ввійшов Жайсак. Він низько вклонився Макшеєву і Шевченкові і мовчки зупинився біля порога.
— Що скажеш, голубе? — спитав Корсаков, недбало закинувши ногу за ногу.
— Люди кажуть, шкурки лисячі тобі треба, ясачний начальник? У мене є шкурки. Я ходив у Раїм, там тебе шукав. Нема. А ти сюди відкочував.
— А-а!.. Так, хутро беремо, коли воно чогось варте. Покажи! — усе ще недбало кинув Корсаков.
Жайсак витяг з пазухи дві чудові чорно-бурі лисиці.
У Корсакова очі спалахнули жадібним вогнем. Він узяв шкурки, дмухнув на них, став гладити їх вздовж і проти шерсті, потім спитав з удаваною байдужістю:
— По скільки хочеш?
— Не знаю. Скільки даси, ясачний начальник. Мені ясак платити треба, за байгу треба... Багато треба...
— Скільки ж їх у тебе є? — зневажливо перебив його Корсаков. Його не цікавили Жайсакові справи.
— Багато є. Мабуть, два рази десять чи три рази. Треба перелічити.
— Тридцять? Ну що ж, дам тобі по полтинику.
— Ой начальник!.. — Аж скрикнув Жайсак. — Бухарський купець за маленьку три карбованці дає, а за такі... Це ж великі, зимові.
— Ну, то йди до своїх бухарців, — спокійно відвернувся Корсаков і сьорбнув з чашки, де було більше рому, ніж чаю.
Макшеєв обурено перезирнувся з Тарасом Григоровичем, а Жайсак переступав з ноги на ногу і з розпачем давився на своїх чудових лисиць.
— Дозвольте... Лисиці великі і відмінної якості, — втрутився Макшеєв, намагаючись зберегти коректний тон.
— От і беріть їх, коли вони вам так подобаються, — відповів Корсаков французькою мовою, щоб Жайсак його не зрозумів. — Аяне такий багатий, щоб кидатися дурними грішми.
Макшеєв і сам подумав у першу мить купити одну-дві шкурки, навіть потягнувся до кишені, але згадав, що їде він у довгу, майже двомісячну подорож,
І так і не витяг гаманця. Цей рух не випав з уваги Корсакова.
— Але ж у Москві ви візьмете за них карбованців по шістдесят щонайменше, — продовжував Макшеєв.
Тим часом Шевченко непомітно смикнув Жайсака і жестом наказав йому, щоб той забрав своїх лисиць. Але, певно, з Жайсаком трапилося щось надзвичайно серйозне, бо він не послухав Тараса Григоровича, а безнадійно зітхнув і заперечно похитав головою. Він уважно прислухався до розмови незнайомою мовою і тільки переводив погляд з Корсакова на Макшеєва і з Макшеєва на ясачного начальника і раптом сам звернувся до Макшеєва:
— Візьми, майир! Віддам по два карбованці шкурка. Дуже треба гроші.
Всі мовчали. Макшеєву було важко і незручно взяти хутро за таку мізерну ціну, а більших грошей у нього дійсно не було. Корсаков іронічно посміхнувся:
— Ну, добре! — раптом вимовив він. — Начальник тебе пожалів. Заради нього дам тобі по два карбованці за шкурку.
І з виглядом благодійника дав Жайсакові чотири карбованці, але не сріблом, а асигнаціями, значно дешевшими від срібла. Жайсак важко зітхнув, узяв гроші і вийшов, низько похнюпивши голову. Шевченко схопив пальто і кинувся йому навздогін. Коли ж за ним грюкнули двері, Корсаков весело ляснув себе по коліну і радісно реготнув.
— Оце дійсно хороший гешефт. Але в Москві я візьму за них не по шістдесят, а по сто карбованців сріблом. Гляньте, яка краса! Скільки це процентів прибутку!
— Це нечесно! — прорвало Макшеєва.
— Так це ж дикун! А дикунам сам Бог наказав служити для нас джерелом прибутку. Чого ви так скипаєте, мон амі?
— Соромно, шановний добродію! Замість стати для них джерелом світла, прикладом честі, обов'язку і справедливості, ви...
Корсаков гучно розреготався:
— Те-те-те-те, мій любий! Вони навіть і слів таких не зрозуміють. Адже ж вони первісні люди! Кам'яний вік! Пройдіть увесь степ, усі їхні кочовища — ніде ані поминки, ані вбиральні не знайдете. Птах — і той не паскудить в своєму гнізді, як вони в своїх юртах...
— А багато знайшли ви вбиралень та помийниць по наших селах?! — гостро урвав його мову Макшеєв. — Але це саме ви і подібні до вас винні в цьому. Треба вчити, бути для них прикладом, а не грабувати їх і заганяти в несилу батогами, хабарами та шахрайством, шановний добродію!
Корсаков скочив з місця:
— Що-о?! Повторіть, що ви сказали! — вискнув він пронизливим фальцетом.