— Ні, братухо,— заговорив знову він до вчителя,— ти в общем хороший чоловік... а тільки мені шкода тебе. Навіщо все це ти видумуєш, голову собі набиваєш? Однаково з того нічого це вийде. Сидів би тут, та робив щось своє маленьке, та знав би, що то діло, й твоє діло. Женився б на вчительці, Ірині Петрівні. Вона дівчина хороша, хоч і молода, а палка, ловка дівчина. А то погордував — подумаєш, яка цяця. А тепер вона, сердешна, бігає, нудно он їй: треба ж і їй чимсь тішитись. Ти думаєш, солодко їй у старого Дудки? Ого, брат! Ще як і мастикує, сукин син, хоч і вчителька. От і сьогодні, мабуть, приставала до нашого бухгалтера. Свіжий, мов, чоловік, та ще й городський.
Пригоршня почав знов пити самогонку. Вчитель та Кур-носий сиділи й байдуже дивились убік. Вони, певно, багато разів чули ці балачки й тому не звертали на них уваги.
— А чому ж ви не п'єте? — звернувся дяк до всіх.— Може, ви вип'єте, пане бухгалтере? Давайте вип'ємо.
Панас Федорович одмовився й почав збиратись додому.
— Ну, то давайте хоч проведу вас,— сказав дяк.— Якось обридло тут сидіти, хочеться хоч трохи пройтись.
Панас Федорович попрощався з учителем і Курносим. І знову один з них холодно вклонився, другий весь час лагідно й привітливо усміхався. А тим часом дяк устиг випити ще одну чарку горілки.
Місяць зайшов уже, й надворі панувала сіра літня темрява, а в небі блідо тремтіли полохливі зеленуваті вогні зірок. На сході ледве помітно світліла смуга, й густі холодні тумани підводились з ярів.
— Ви на мене не сердіться, голубе,— сказав дяк, коли вони трохи одійшли від школи.— Не думайте, що я от таким п'янчугою був і колись, як тепер. Це так тільки, що вже нічого робить. А колись, Боже мій, чого тільки не було. Збиравсь, скінчивши семінарію, йти до університету. А потім усе, як на гріх, перекрутилось.
— Із семінарії вигнали з другої класи — побили латиніста. Куди йти? Пішов у дяки. Ішов, як у могилу, як на заріз. Думав, що здурію. А воно, як бачите, і нічого — жить можна. А може, вже й здурів — хіба людина це помітить? А от пожив тут, обжився, як кажуть, і скажу вам, голубе, полюбив село. Полюбив оцих замурзаних, занехаяних дядьків, оці злидні їхні. І якісь вони рідні стали всі мені. І так інколи боляче стає, плакав би, рвав би все на собі!.. А потім, гляди, й пройде. Наче нічого страшного й нема. До всього призвичаївся. От, повірите, йдеш інколи повз хлів і чуєш, як молоком пахне від корови. І так тоді тепло стає. От, здається, навіки злитий, зв'язаний з усім цим. Ех, Господи, Господи!..
Ну, вибачайте, голубе, мені п'яному, не гудьте! А коли будете нудьгувать, приходьте — може, ще коли погомонимо.
Вони тепло й міцно стиснули руки. Очі дякові дивились жалісно та сумно. Він одійшов на кілька кроків, а потім повернувся назад, постояв хвилин зо дві й пішов далі повільною ходою.
Надходили жнива, і з кожнем днем в родині Кирпулів більшало роботи. Не встигли зорати толоку, як підоспіли сінокоси. Треба було вправитись завчасу убрати сіно. І кожного дня всі дорослі Кирпулі повільно несли роботу, спокійно й тихо, без зайвих суперечок, наче всім їм заздалегідь було призначене певне місце в цій невеличкій, але складній машині.
Тільки старий Федір і Панас зіставались без діла. Федір сидів у хаті й смоктав люльку або виходив на двір і там довго стояв на одному місці, й увесь час було чути його тяжкий болісний кашель: апху... апху... алху... А Панас ходив усюди, заглядав у маленький тінявий садок, на город, ішов на поле, інколи в ліс і там зоставався майже цілий день.
Розлягався на полянці, кусав тверді стеблини трави, дививсь у глибінь неба і все ж нудився без роботи. У всіх тут була якась своя, хоч маленька справа, і кожен повільно виконував її, як певну життєву повинність. І лише він приїхав сюди, щоб лежати і нічого не робити. І було соромно ЇСТ хліб, чужими руками здобутий, гуляти в ці ясні робочі ДН ходити по цій землі, утоптаній людьми, що несуть важк постійну працю. Тоді й йому хотілось стати до цієї роботи, в цій великій, віками утвореній гармонії йти поруч з іншим* Одного дня Гришка лагодив під повіткою воза, а стари Федір стояв коло нього та байдуже плямкав люлькою.
— Таточку, я хочу дещо вам сказати,— звернувся до ста poro Панас.— Ось ви тут собі живете, і хоч, хвалити Бога достатків великих нема, а живете нічого — є що пити й їсти А достатків нема, бо ви не вмієте дбати про них. А яі подумаю, можна б велике діло тут робити! Якби добре взя тись — чого тут тільки не зробиш. Можна розвести добрий сад, отут поміж грядками поставить пасіку. Можна потроху придбати машин та розпочати діло яке. І з усього цього раз у раз буде свіжа копійка. Тільки треба все це уміючи робить. І от я надумав, тату, кинуть усе: й службу, й науки, і стати до пахарства, у вас землю обробляти, хазяйством займатись.
Старий дивився на нього увесь час холодними, вицвілими очима.
— Ну, що ж, синку, в тебе гроші є, може, й краще нас знаєш, як його робить. То твоє діло,— сказав нарешті він.
— Таточку! Нема в мене ніяких грошей. Що заробляв, те й проживав. А зайвих тільки й є, що привіз додому.
— Так-таки усі й проживав? Стільки грошей брав і нічого не зосталось? — недовірливо поспитав Федір.
— Де ж вони б були у мене, тату, коли ви самі пощитай-те, скільки мені стояли одяг, життя! В городі, що не ступиш, то й свіжу копійку дай. Так вони й котяться раз у раз!
— Хто його зна, сину, як краще,— невиразно відповів Федір.
— Он як, братіку,— іронічно посміхаючись, вмішався Гришка,— я думав, що ти тільки так собі приїхав, погостювать, а ти, я бачу, он куди гнеш. А як нам з Альошкою бути? З ним як ми тоді зостанемось?
— Братіку,— щиро звернувся Панас Федорович.— Ми ж вкупі будемо робити. Вкупі робота куди краще йтиме!
— На чому ж ти, Панасе, вмісті будеш робити? Хіба ж ти не знаєш, скільки у нас тієї землі? Скільки ж її кожному припаде, як поділити?
— Цього, братіку, не треба бояться. Ми тут заведемо нові порядки — діло у нас краще піде, будуть свіжі гроші. Ось побачиш, Гриша, що ми тут зробим! А то ви тут колупаєтесь у землі, як двісті літ тому назад колупались, а нового нічого д не вмієте.