Увійшли в хату всі й засмучені стали тісним колом коло Федора.
— Федоре! — з м'якою тривогою запитала Євдоха.— Що це ти надумав?
— Помру вже скоро, Євдохо! Прощай, стара! Сварилися ми з тобою часто... Все наче сердиті були... Тільки не треба згадувать цього,— увесь час передихаючи, тихо говорив Федір.— Дбайте тепер самі... та не сваріться. А Палажці воза ж не забудьте оддать... Не слід і и обижать. Теж рідна дитина... Панаса от жалко теж. Думав, чоловікові щасливе життя буде... Аж воно виходить: ні. До землі хоче чоловік... Не знаю, як краще. Тяжко на ній хліб їсти.
Всі підходили до нього і зніяковіло цілували в губи і в суху зморщену руку.
Стара дістала свічку і запалила її в голові Федора, і бліде полум'я полохливо тремтіло, а тіні від нього в неясних тенетах стрибали на протилежній стіні. Свічка була лише одна, й Євдоха увесь час заглядала на Федора, чи не помер він, і потім гасила свічку і знову через який час запалювала.
А Федір спокійно лежав, тільки сухі губи увесь час шепотіли якісь невиразні слова. Вночі спали всі мало й часто прокидались. А стара сиділа та дрімала над Федором. її зміняв Панас Федорович і невістка, і так вони всю ніч чергувались.
Удосвіта Федорові стало гірше. Він знову закашлявся, а тоді все тіло наче підвелось в моторошних конвульсіях. Федір жахливо розкривав очі і жадібно вбирав у себе повітря. Стало на якусь пору тихо — тільки було чути повільний густий хрип у грудях. Але кашель знову надійшов, і раптом Федір затремтів, скорчився — довгий болісний стогін вирвався з грудей. І потім поволі стало розправлятись тіло, і останнє легке тремтіння зникало в ногах. А з самої глибини обличчя дивилися дві темних і холодних широко розкритих крапки, повних жаху й безодні.
По задубілому обличчю скакали й пересувались довгі смуги від свічки.
Стара Євдоха, закривши очі, почала плакати. До неї приєдналась невістка, й голоси їхні, дикі й моторошні, викликали глибокий невиразний острах. Вони який час стояли мовчки, підперши голови руками, і потім знову починали скиглити.
Гриша трохи похникав, утираючи загорілою рукою сльози, далі вмився й пішов кликати людей.
Вранці прийшли люди, кілька стареньких зажурених бабусь постояли коло покійника, поплакали й почали прибирати його до труни.
А на дворі йшов бадьорий гомін і сміх. Прийшли чоловіки й майстрували труну. І їхні голоси, веселі й жваві, якоюсь радісною смугою вривались у хату. Гриша увесь час клопотався й був затурканий. Йому допомагав Альошка, але встрявав обережно й повільно. Вони обидва давно були в сварці, одначе зараз говорили м'яко й лагідно. Тільки Панас Федорович ходив засмучений. Йому здавалось, очі Федора, такі гострі й пронизливі, дивляться в нього, не дають спокою. І хтозна, що думав у ту пору його батько і що хотіли сказати йому ті сірі, сумом напоєні очі. Може, й у могилу поніс старий свій глибокий докір і невдоволення.
Хоронили Федора на другий день, і по дорозі проти кожної вулиці спинялися. Жалібний голос попів печально розповідав чужі й далекі слова Євангелія, і бреніли в повітрі нудні й хриплі співи дяка Пригоршні. А з дворів одгукувались завзято собаки.
І коли забивали труну, й останній скорбний спів завмирав у повітрі, і ріденький клубочок кадильного диму проскочив у труну, раптом глибокий біль шпигонув у серце. На один мент боляче і ясно відчули всі, що навіки розлучаються з тим, з ким цілі тяжкі роки прожили. І разом з цією труною одривалась і спускалась в землю якась найтепліша частина душі, і кров від виразки, тепла й солодка, гостро вчувалась у грудях. І може, в перший раз стара Євдоха щиро й гаряче заплакала. А в очах крізь сльози майоріли й тріпотіли кінці старенької полинялої корогви.
Кидали землю грудочками на труну, і здавалось, боляче вдарить вона Федорові, а в душі від того вставав останній печальний привіт йому.
І коли йшли звідси всі заплакані й зморені, в грудях солодкими струмками розливалась затишна туга.
За обідом Гришка був випивши і його посоловілі сині очі усміхалися ніяковим придуркуватим вогником.
— Арсенію Рафаїловичу!—лагідно приставав Гриша до Пригоршні.— Вип'єм ще, за упокой папаші!
— Ну що ж, і вип'єм,— суворо відповів дяк,— випить не біда.
— Жалко мені, Арсенію Рафаїловичу, папаші! То їсть не можу й сказать, як і жалко. Сердечний і плохий чоловік був. Смирняга, можна сказать, і нікого тобі не обидить, царство їм небесне! А так вік їхній гірко пройшов. Життя, можна сказать, неважне! Бились цілий вік і за себе, і за нас, усе хотіли в люди вивести. А вийшло, Арсенію Рафаїловичу, що ні їм добра не було, та й нам не солодко. От хоч і я, примірно сказать. Хіба б я так жив, якби не жалко папаші було? Ви думаєте, на хазяйстві можна добре жить? Ніколи, вєрноє слово, кажу вам. Краще піти в якономію на заробітки. Ти собі скільки полагається поробив, а потім нехай все хоч пропадає. А тебе харчують як. Я, як вийшов з воєнної служби, то поступив за ключника до одного пана. І що вже добре й було. Ну, правда, і взискують, а коли робиш все, как слєдуєт, так і тобі добре, по-хорошому. І обхожденіє тобі благородне, і так усяке про-довольствіє є.
— А чому ж ви кинули там службу,— спитав Пригоршня,— як там так добре було?
— Папаші жалко було. Прийшов, знаєте, додому, аж подивлюсь — батько старий, у хазяйстві усе запущено, робить нікому, а старший брат Альошка на одділі жив. Подивився, подивився я, та й рішив узятись за хазяйство. Ну, воно б і нічого, та все неуправка — трудно одному чоловікові на ціле хазяйство. За що не кинься, та все сам і сам. Папаша хворі були, помочі од них, можна сказать, ніякої, ну так от і крутився.
— То так,— суворо відповідав Пригоршня,— тільки тут діло не в старому. Все одно, не вдержались би в економії. То вам, голубе, смальцю ще не встигли за шкуру залити. А якби довше пожили там, так тоді взнали б, яка служба в економії. А просто так і кажіть: захотілось вам додому, на своє хазяйство.
— Ні, Арсенію Рафаїловичу, вірне вам слово кажу,— стукав по столу Гришка,— коли б не папаша, не повернувся б додому. Кинув би усе, хай пропадає земля й хазяйство.
— Так би то й кинув землю,— вмішався старший брат Альошка, що до того обідав за другим столом.— І хто б ото тобі повірив? Нащо його казать — погано жилось, і невправка, й достатків немає. Живеш ти при розкошах. Землі в тебе є цілих три пайки, хазяйство в тебе готове, батько до самої смерті з косою ходив. А ти ще й ремствуєш. Жив у розкошах, розбалувався, та тепер ще й жалієшся. Нащо його й людям затуманювати світ?