Панасові Федоровичу доручили носити снопи — найлегшу роботу, і він повільно й послідовно зносив їх, пару за парою, до однієї низки, і м'який шелест колосу заспокоював його. І від цього, і від здорової втоми та пахучого повітря ставало вільно й легко на душі. Часами здавалось, що так би можна й усе життя нести спокійно й повільно цю роботу.
А скінчивши носити снопи, він спочивав яку пору й повертався додому. Дорога йшла через довгий і глибокий яр. Він був під толокою, і його голі шпилі, за все літо стоптані худобою, непривітливо виглядали. А внизу, з верхів'я бігла річка, вона чимдалі ширшала і води в ній більшало. Знизу, коло самих левад, сходила широким розсипчастим гуртом отара овець, і чорна постать Петра Тхора увесь час голосно грубим суворим голосом гукала на них, ляскаючи пугою.
— До водопою вже, діду?—лагідно звернувся до нього Панас Федорович.
Петро Тхір сердито глянув на нього, який час помовчав і тоді, привітавшись, відповів:
— А хай вони йому виздихають. Бігаєш цілісінький день і ніг не чуєш під собою. І така тобі, козаче, уредна тварина, дурна та неслухняна. Сказано — одним словом, вівця. Хоть ти їй що, а вона тебе не слухає. А сказати, хоч би своє добро, а то хтозна-чиє й що. Чорт його батька знає. А ти й бігай... Наймит мужичий, козаче, мужичу вівцю пасу. Таке званіє маю, хлопче, найвище в селі званіє, хай воно йому сказиться.
— Що ж поробите, у кожного своє діло,— зауважив Панас Федорович.
— Та воно так. У тебе, я бачу, козаче, добре діло. їж, пий та гуляй цілісінький день,— недовірливо відповів Тхір.
— Е, ні, діду, то ще не можна сказати, кому краще живеться. Всякому буває гірко.
— Де там, козаче, я тобі скажу, що той, хто вже одірвався від землі, не горює. От хто риється в ній, той ні світа, ні добра не бачить. Ти думаєш, оця от мужирва, що має землю, добре живе? Де там у бісового батька. То тільки як подивиться, так пишається тобі аж он як! Де ж пак! Земля у нього є, худобу має, сам собі хазяїн! І не підступай до нього! А спитай його, сукиного сина, як він живе, що в нього є всього? Чи він попоїв коли добре, чи чого путнього бачив? Де там у бісового батька! Ну, а вже як мужикові гірко живеться, то його пастухові — так і не скажеш як.
— Ну, а що ж, дідусю, робить?
— Хе, знали б, що робить, якби можна. Ти думаєш, я б оце хвости овечі пас тут? Еге-ге! Якби це не сім'я! Кинув би, козаче, усе к бісу й подався собі. Пішов би по світах. Жилось би тобі легко, гарно! Стомився, ліг би десь у холодку та й подрімав би, й спочив би. Не стало хліба, випрохав би Христовим іменем. Дали б люди добрі, а не дали, десь заробив би собі. Та й подавсь собі далі. Що того світу всюди б побачив, що тих людей би зустрів! І сказати не можна. А що того світу є, як подумаєш! Ціле життя ходив би, так би всього й не пройшов. А життя того всюди — і як люди гарно в інших краях живуть. Аж ловко слухать, як розказують інші. А от так вік живеш — і нічого й не побачиш. От серед цієї мужирви з оцими овечками і згниєш. Бодай би тебе лиха година побила.
Овечки напилися води і переходили на другий бік. яру, і Петро Тхір знову повільно, накручуючи й наляскуючи пугою, подався за ними.
Поверталися з поля всі стомлені й, спочивши трохи на призьбі, брались за хатню роботу. Невістка йшла доїти корову, а стара Євдоха ходила по двору й роздивлялась, чи все було до ладу. Вона за цілий день дуже стомлювалась: і поперек болів, і в руках наче хто сіпав, і тому була дуже сердита й навмисне шукала, за що б зачепитись, щоб вилити на комусь злість.
А в господарстві не все ладилось. У старого Федора багато було недогляду: і свиней загнав ненагодованих, а вони увесь час настирливо верещали в хліві, і курей на сідалі недостача-ло. І це все дратувало Євдоху.
Зігнувшись, ніби під вагою, ходила вона, стогнала й лаяла Федора. А коли сіли одного разу за вечерю, вона не втерпіла й накинулась на нього:
— І що ти таки робиш, чоловіче? Щоб ото мені цілісінький день сидіти вдома та не подивиться як слід за хазяйством. І де воно видано. Бодай тебе й кат так попоберіг, як ти робиш.
— Пху на твою голову,— огризнувся Федір.— І чого ти мені тільки голову клопочеш. І що ж то я, так-таки нічого й не зробив? А хто ж тут усього пильнував?
— А бодай би ти не діждав такої роботи: пильнував, він каже. А чого ж то свині ненагодовані, курчата розбіглись, у теляти кізяки невичищені? Що ж тоді робив? Тут робиш, робиш цілісінький день, печешся на сонці. Увечері ледве додому долізеш. А тобі й те не зроблено, й друге не до ладу. Як же ж його так жити? Кому ж тоді все це робить? Походив би цілісінький день на полі, повештався б так, як оце ми, тоді б знав, як його ще й удома клопотаться! А то ходить собі тут, як пан який!
— Та хіба ж таки я нічого й не зробив? 1-і, Боже мій. Коли б вам так прийшлось попоробить, як мені довелось на свойому віку. А тепер уже ні: хоч ти клопочи, хоч головою наклади, нічого не поможе. Не ті сили вже! Тут от ледве плентаєшся. Куди вже там до роботи!
— Авжеж, чоловіче! Надумав собі хоробу, та й гуляєш, аби одговорка була. Ти дивись, он як другі люди, ще слабіші за тебе, а йдуть у поле. А то поклався на других та й байдикує собі. Добре діло. Ходить собі, люльку свою з зубів не випускає, та й хороба йому причепилась! Видумаєш більш, щоб нічого не робить. Так би всякий захотів! Чому б пак! І я осталась би дома! В мене й роботи більш твоєї. А тільки ж треба йти, нічого не поробиш.
Обличчя їй було зразу насуплене, й глибокі маленькі очі дивились злісно.
Уся родина мовчки сьорбала гарячу юшку та важко зітхала. Але по останніх словах не здержався Гришка й звернувся до старого:
— А я вам так скажу, тату: всі ми тут працюємо, бо всім нам треба хліб їсти. Всякий повинен робить, тоді й клопотів не буде. А то ви собі одлежуєтесь, нічого не робите, а ми всі за вас повинні робить. Воно, сказать, ви хоч і слабий уже, й старий, а все ж таки дещо можна б і робить. От як я скажу. Он у нас ячмінь стоїть нескошений. Я тут бігаю та рвусь усюди, мені ніколи управитись, а вам би помаленьку його й викосить. Отак я полагаю, тату. Хочете сердітесь, хочете ні, а робить треба.