— Юні друзі! — звернувся він до учнів.— Сьгодні ви тут не почуєте слова про фізику, хімію чи математику. Я — історик і хочу вам розповісти про те, як народилося й розвивалося народне мистецтво. Коротенько розкажу і про історію кобзи.
З собою я привіз кобзаря, який виконає кілька пісень.
Учений сказав, що струни кобз передають нам відгомін віків і разом з тим розкривають найтонші почуття людини. Кобзарі, ці незрячі гомери, здебільшого співали історичних пісень та дум, але вони й самі складали нові пісні, які швидко знаходили стежку до людських сердець. Мандруючи з поводирями та з ціпками в руках, кобзарі несли свої мудрі й віщі думи в села й міста. За це їх шанували й поважали. Своєю творчістю вони збагатили скарбницю нашої культури...
Дмитро Іванович зробив паузу і потім сказав:
— А тепер попросимо нашого кобзаря Івана Йовича вдарити по струнах. Він проспіває нам українські думи та історичні пісні.
У залі спалахнули оплески. Кобзар раз-другий провів пальцями по струнах. Гордо підняв чоло, і в залі залунала дума про дівку-бранку Марусю Богуславку. А потім він проспівав ще три пісні. Кожна з них чарувала слухачів щирістю і теплом.
Минали роки. Олександр Бельгард уже став студентом біологічного факультету Катеринославського інституту народної освіти. Це був час, коли молодь з заводів і сіл заповнила аудиторії вищих шкіл. Юнаки й дівчата спрагло тяглися до знань. То нічого, що в аудиторіях часом бувало холодно, доводилося сидіти в пальті з наставленим коміром і хукати в руку. Жагуче прагнення оволодіти знаннями зігрівало юнацькі серця.
В той час в інституті народної освіти працювали відомі вчені — Л. В. Писаржевський, В. П. Карпов, Г. О. Грузинцев. На історичному факультеті читав курс лекцій з історії місцевого краю професор Яворницький.
Багатьом прийшлася до душі лекція "Запорожці перед судом історії", яку Дмитро Іванович прочитав для студентів і викладачів інституту.
— Запорозькі козаки,— говорив професор,— виникли спочатку як вияв протесту більшості, протесту цілої громади проти панства, різних підпанків та багатіїв-дуків, які скрізь позахоплювали землі та права і не давали по-людському жити простому народові... Не витримуючи такого насильства та такої неправди, український люд почав підійматись цілими купами із своїх місць і почав тікати у вільний степ, який починався від р. Орелі і до р. Кінських Вод, де не було ні пана, ні орендаря...
В університеті Д. І. Яворннцькіїй керував і гуртком студентів по охороні природи, пам'яток минувшини та вивченню флори і фауни місцевого краю.
Студент-біолог Бельгард вибрав час і теж пішов послухати професора-історика. Він попав па лекцію, яку Дмитро Іванович назвав: "Історичні місця на Дніпрових порогах".
Це була, власне, не лекція, а жвава, невимушена бесіда. Складалося враження, ніби на кафедрі сидить мудрий дідок з сивими вусами і так розповідає про давні події, наче він сам був їх учасником.
Лектор полонив слухачів, розповідаючи про певні історичні події й воднораз сиплячи легендами, думами й цитатами з пісень. Інколи він мовби забував про інститутську кафедру і починав заспівувати. Це в нього була своєрідна ілюстрація лекції. Розповість про похід Сірка і тут же проспівай про нього два-три куплети з народної пісні.
Коли після лекції бував на Дніпрових порогах, то дивився на них уже зовсім іншими очима.
Та ось Бельгард скінчив інститут і став ученим-біологом. Він засів за докторську дисертацію, яка була присвячена лісам південно-східної частини України. Треба було заглянути в історичне минуле лісових оазів на тлі безмежних степів. "Хто ж допоможе мені в цьому? — думав Бедьгард.— Не хто інший, як тільки Яворницький!" І він звернувся до Дмитра Івановича. Той уважно вислухав гостя і сказав:
— Тема вашої дисертації дуже цікава. Я охоче допоможу.
Він назвав ряд потрібних дисертантові книжок і дав йому багато цінних порад, як краще побудувати дисертацію, як систематизувати й висвітлювати зібраний матеріал.
— А що можна використати з вашої особистої бібліотеки, з ваших праць? — спитав Бельгард.
Дмитро Іванович підвівся з крісла, дістав з шафи грубу книгу й подав молодому вченому.
— Ось вам "Вольности запорожских козаков",— прочитайте й використайте ті місця, що вам підійдуть.
Молодий учений міцно потиснув руку й щиро подякував за щедру допомогу й теплий прийом.
Читаючи твори й слухаючи лекції Яворницького, Бельгард, що сам уже став професором, не раз думав: "Яка широка філологічна ерудиція в цього історика, це ще не опрацьований розділ багатющої біографії. Тут є над чим попрацювати молодим дослідникам".
Знайомство з "Вольностями" не раз приводило молодого вченого в долину Самари. Ця річка особливо мальовнича в тому місці, де вона приймає Вовчу. Про ці місця Яворницький часто згадує в своїй книзі. Самарська долина приваблювала запорожців чудесними лісами, соковитими луками, рибними річками. Тут тепер студенти — майбутні ботаніки та зоологи — проводять дослідницькі роботи.
Закінчивши свою дисертацію, Бельгард на знак пошани до історика поставив епіграфом до розділу своєї праці "Байрачні ліси" слова Яворницького: "Байрак, від тюркського кореня "баир" — косогір; так звався невеликий, але а грубих і важких дерев ліс, переважно в ярах та по схилах їх".
Бельгард, розповідаючи своїм слухачам-студентам про красу й багатство рідного краю, завжди теплим словом згадував Дмитра Івановича, який сам палко любив і прищеплював іншим велику любов до історичних пам'яток культури та до рідної природи — окраси людського життя.
КАЧКА ТЕЖ ПОТРЕБУЄ ПРОФЕСОРСЬКОЇ ДОПОМОГИ
Багато хто вважав Дмитра Івановича за дивака, вбачаючи в дивацтві одну з неодмінних властивостей старих, дореволюційних професорів. Та якщо в поведінці Дмитра Івановича й траплялися справді дивні випадки, то до них призводило не бажання оригінальничати, а були вони звичайно проявом великої гуманності, відгуком на будь-чиє страждання. Взяти хоч би цей випадок з свійською качкою.
Хто бував у Дмитра Івановича вдома й прогулювався з ним на подвір'ї, той бачив, як там поважно походжала огрядна білолоба качка. Господар дбайливо доглядав її, ходив на базар і купував для неї корм, приносив з Дніпра дрібні камінці й пісочок з мулом і сипав їй у корито з водою.