— Синку, час-бо й кінчати! Вже скоро музей будуть замикати, а ти ніяк не відірвешся від вітрин.
— Я ще трошки, мамо, ще одну-дві хвилини — і зразу ж вийду! — благав Сашко свою матір.
Почувся дзвінок. Сивенький сторож оголосив:
— Громадяни! Музей зачиняється, кінчайте огляд!
Після цих слів Сашко з жалем залишив музей і вийшов надвір, де його давно вже чекала мати.
Другого дня, тільки-но відчинили музей, Сашко вже біля дверей. Купив квитка і зразу ж попрямував до етнографічного відділу. І в цьому відділі він пробув майже весь день.
Оглядаючи музей, юнак дуже хотів побачити Дмитра Івановича, про якого чув стільки хорошого, і, коли кінчив оглядати експонати, спитав одного службовця:
— Скажіть, будь ласка, де ж Дмитро Іванович? Чому його не видно в музеї?
— А навіщо він тобі?
— Я хотів його побачити й поговорити з ним.
— Дмитро Іванович дуже рідко буває в музеї: він уже не працює тут,— відповів йому сторож.
— Я приїжджий, порадьте мені, де його можна побачити?
— Тільки дома, хлопче; піди до нього—він там і прийме тебе.
Сашко довідався адресу й подався до парку Шевченка, де жив Дмитро Іванович. Хвилюючись, підійшов хлопець до воріт і смикнув за мотузочку. Задзвонив дзвоник, загавкав собака Дружок, а за хвилину двері відчинила молода домробітниця.
— Що тобі?
— Хочу до професора.
Домробітниця провела хлопця до кабінету вченого. Назустріч вийшов білий як сніг дідусь у синіх окулярах. З-під окулярів на гостя глянули глибокі, ласкаві, розумні очі.
— Що ти, хлопчику, хочеш? Мабуть, на козаків прийшов подивитися? — спитав Дмитро Іванович.
— Дуже хочу! — сказав Сашко.
— Тоді заходь сюди, будемо знайомитись. На освітленій сонцем стіні хлопець побачив Тараса Бульбу з синами. Баскі коні під ними потопали у високій степовій траві. За широкими поясами стриміли пістолі, а збоку виблискували шаблі з руків'ями, оздобленими самоцвітами.
До Дмитра Івановича часто забігали хлопчики подивитись на Тараса Бульбу. Він охоче впускав їх у будинок і швидко знаходив з ними спільну мову. Тому й цього разу впустив до себе незнайомого хлопця. А коли Сашко сказав доброму дідусеві, що йому вже час іти, бо чекає мати, треба збиратися в дорогу, Дмитро Іванович поцікавився:
— А відкіля ж ти, молодий козаче, прибув сюди?
— Я приїхав із Запоріжжя. Моє прізвище Олександр Бодянський.
— Чекай, хлопче, пригадую! Чи не ти писав до мене листа?
— Я. Тоді я писав про свої знахідки й цікавився, як можна стати археологом.
— Пригадую. Я дав тобі відповідь і, здається, порадив, що робити далі.
— Дякую. Листа вашого я одержав. Але я хотів побачити вас та почути ваш голос.
— Он як! Тоді ласкаво прошу до мого дому. Ким же ти хочеш бути, до чого в тебе є нахили, чого прагне твоя душа?
— Ще й сам добре не знаю. Але дуже люблю історію, цікавлюся старовиною.
В робочому кабінеті, розмовляючи з хлопцем, Дмитро Іванович відчув, що з цього юнака може бути археолог, але треба його повчити, познайомити з цією справою. І він розповів хлопцеві про археологічні розкопки, про те, що багато років працює над українським словником, над збиранням пісень, казок, прислів'їв, музейних речей.
— Ось бачиш, Сашку, які стоси стоять,— показав він рукою на купи охайно складеного паперу.
— А що то?
— Скарби народні! Тут сорок тисяч карток: на кожне слово — картка. Отож і тебе, Сашку, прошу — почуєш де хороше слово, не обходь його — запиши: де почув, од кого почув, що те слово означає, а потім — у конверт і шли до мене, а я до словника запишу. Признаюся тобі по секрету: дуже шкодую, що мало працював на цій ниві, що не віддав себе всього на розшуки цих скарбів.
Серйозна розмова подобалася хлопцеві. Він узяв кілька карток, уважно прочитав їх і зрозумів, чого хоче від нього вчений.
З того часу О. В. Бодянський став кореспондентом Явор-ницького, часто листувався, радився з ним і поглиблював свої знання з археології. До душі вченому припав Сашко!
Через два роки Бодянський знову завітав до музею, познайомився з новими знахідками археологічної експедиції, а потім провідав Дмитра Івановича в його будинку. Молодого археолога цікавила література з археології, і подарував йому чимало Дмитро Іванович з своєї бібліотеки.
Якось поїхав О. В. Бодянський у Запоріжжя і там купив у букініста купу старих журналів "Всесвіт". В одному з них він побачив невеличку статтю й фото археологічне! експедиції, яка під керівництвом академіка Яворницького працювала на Дніпрогесі.
— Яз радощів поцілував це фото і всіх археологів на чолі з Дмитром Івановичем, бо любив і просто обожнював те діло, якому присвятили себе археологи,—згадував Бодянський.— Для мене було досить одного магічного слова такого знавця археології, як Дмитро Іванович, і я готовий був бігти за десятки кілометрів, щоб подивитися розкопки.
Замолоду, як це часто трапляється з багатьма, Бодянський пробував свої сили у віршуванні, хоч не покидав захоплюватись і археологією. Він звернувся листом до Дмитра Івановича, в якому просив указати йому дорогу до села Капулівки, де стоїть могила Сірка, а за одним заходом поклав у конверт свої вірші, щоб їх оцінив Дмитро Іванович. Невдовзі він одержав од Яворницького такого листа:
"Якщо хочете, дорогий синашу, дістатися до Капулівки, то їдьте до Нікополя, до станції Чортомлицької. Від Чортомлицької станції пішки до Капулівки, з Капулівки каюком по річці Підпільній чотири версти до села Покровського, а можна й пішки понад берегом Підпільної. Оце вам і все. Дуже жалію, що ви, будучи в Дніпропетровську, не передали костяного шила кому-небудь із тих, хто залишився в моєму будинку тоді, як мене не було дома.
Про вашу поезію скажу вам, що убитку не буде ніякого, копи ви не будете писати віршів. Працюйте більше по науці, то буде корисніш.
З щирою та правдивою до вас любов'ю
22/VIII 1938
ваш Д. Яворницький"
Лист Дмитра Івановича справив враження на юнака. Бодянський облишив віршування, а присвятив себе археології і став завзятим ентузіастом свого діла в Інституті археології АН УРСР.
Хоч Дмитро Іванович уже й відійшов од музею, але не поривав зв'язку з археологами, листувався з ними, давав цінні поради, хвилювався за їхню роботу й тішився з їхніх успіхів.