Цей літературний гурток, де читав лекції Д. І. Яворницький, відвідували такі відомі артисти, як В. І. Немирович-Данченко, С. Г. Власов, Л. В. Собінов, письменники І. О. Білоусов, К. М. Станюкович, Г. І. Успенський та багато інших видатних діячів культури.
Як уже згадувалось, Д. І. Яворницький зі своїми лекціями виступав не лише в колі столичної інтелігенції. Він часто виїздив у віддалені міста і села України і там розповідав простим людям про козаччину, про гірку долю селян і з гострим гумором критикував самодержавний лад і царських чиновників. Отже, не диво, що лекції Яворницького проходили під таємним наглядом поліції.
В одному московському архіві мені пощастило дістати фотокопію досьє (номер 4407), що заведено департаментом поліції на історика Запорозької Січі Д. І. Яворницького. В цьому досьє читаємо донос чернігівського губернатора про те, що 16 — 17 грудня 1900 року історик, з дозволу попечителя Київського навчального округу, мав прочитати дві публічні лекції на користь місцевої громадської бібліотеки. Одну лекцію він прочитав, а другу — заборонив губернатор. Бо Дмитро Іванович у першій лекції, як ілюстрацію, наводив приклад з козацької минувшини, зачитував народні легенди, які, за висновком губернатора, "не сприяли любові народних мас до царизму".
Найбільшу реакцію викликала легенда про те, як цариця Катерина приймала делегацію від Запорозької Січі. Глянула вона на широкоплечих, вусатих, засмаглих козаків, розкішно одягнених у жупани, при шаблях з позолотою та самоцвітами, й наказала почастувати їх сметаною. Кебетливі запорожці вмить зрозуміли: цариця хоче посміятися з них — та й кажуть їй: "Матушка цариця, у нас, простих людей, здавна заведено звичай: найперше їдять мед, а вже далі — все інше, що буде на столі. То веліть подати нам медку".
Цариця іронічно усміхнулася і наказала подати на стіл меду. А козаки не дурні, вмочили в нього свої довгі вуса, підкрутили їх, заклали за вуха та й заходились вплітати сметану. Виїли все: і мед, і сметану.
Губернаторові не сподобалось, що Яворницький показав мудрішими козаків за царицю, адже вони її перехитрили. Але ще більше вразило губернатора те, що історик в лекції Доводив, що придворні, які оточували імператрицю, займалися лише інтригами.
Та лекції на цьому не закінчувалися. Яворницький розповідав про соловецьких в'язнів, які в тяжких муках гинули в ямах.
Чернігівський губернатор вбачав у лекціях історика крамолу і в своєму доносі писав: "Я визнав за необхідне і вирішив не дозволити читання другої лекції, про що без оголошення причин цього мого розпорядження наказав повідомити п. Яворницькому..." .
БІЛЯ ДЖЕРЕЛ ОПЕРИ "ТАРАС БУЛЬБА"
Яворницький був добре знайомий також з великим українським композитором, основоположником української класичної музики М. В. Лисенком.
З листування видно, що дружба вченого з композитором зародилася ще тоді, коли Лисенко задумав написати оперу "Тарас Бульба" й мандрував разом з Яворницьким по місцях колишньої Запорозької Січі. Подорож ця лишила велике й незабутнє враження. Як свідчив син композитора Остап Лисенко, Микола Віталійович до останніх днів своїх згадував ті мандри, а надто поїздку на дубах через бурхливі Дніпрові пороги, на яких, за висловом композитора, можна було "і дуба дати".
"Треба було в ці хвилини бачити нашого лоцмана Мусія Бойка. Стоїть як укопаний на носі дуба. Високий, плечистий, у білій сорочці. Обличчя в нього мускулясте, наче викуване з бронзи. Вуса довгі, побурілі від міцнющого самосаду. Хвилі оскаженіло, з диким ревом кидаються на нас, а він хоч би моргнув. Тільки очі, прикуті до кипучої безодні, видають його напруження й тривогу. Один тільки хибний рух стерном — і всій би нашій ученій компанії раків годувати.
— Віриш, Остапе,— казав Микола Віталійович,— глянув я на Мусія і бачу його батька, діда й прадіда. На таких же дубах за Святослава й за Богдана йшли через пороги. Бились на смерть з ворогами. Не випускаючи меча з рук, сіяли жито; будували фортеці, міста, села оті Мусії та Івани, Максими та Остапи. Мучили їх ординці в тяжкій неволі, пани-шляхтичі розпинали на хрестах, "своє", православне панство душило кріпаччиною, цькувало собаками. А Мусій — ось він на дубі своєму — сам дуб! Усіма бурями овіяний, сонцем і морозом загартований, дніпровою водою напоєний, весняними грозами обмитий. Живий, нескорений, з руками звитяжця й з чистою душею дитини. Завойовників пережив і панство переживає. Бо — сила! Бо — народ"
Дуб, на якому сиділи Яворницький, Лисенко та багато інших друзів, тихенько спускався каналом повз грізний Ненаситець, або, як лоцмани його назвали, Дід-поріг.
— Чуєте,— показавши праворуч, вигукнув Яворницький,— як той Дід меле, що аж гримить усе, що аж земля трясеться! На нього як тільки подивишся, то й у тебе дух займається.
Тоді на берегах Дніпра народилася музична сцена Запорозької Січі, яку талановитий композитор увів потім до своєї опери "Тарас Бульба".
Видатний діяч російського театрального мистецтва К. С. Станіславський назвав М. В. Лисенка "сонцем української музики". Багатогранність музичної діяльності Лисенка гідна подвигу. Він був не тільки визначний композитор, а й етнограф, збирач і дослідник народних пісенних скарбів. Це зближувало Лисенка та Яворницького, який сам добре співав і записував народні пісні на ноти.
В Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук УРСР зберігаються матеріали, з яких видно, що Дмитро Іванович 1904 року записав од кобзаря І. Кравченка пісню про Морозенка, від другого кобзаря, Л. Шевченка, занотував пісні: "Ой скажи ти, пташко" та "Ой піду я понад морем".
На могилі Івана Сірка Яворницький зустрівся з столітнім дідом Федором Кузьмичем Забутним і від нього записав пісню "Красне, ясне сонечко сходить". У цих же матеріалах згадується, що пісні від № 1 до № 107 наспівав Яворницький.
Композитор Лисенко скористувався послугою Яворницького і позаписував мелодії українських пісень, що їх проспівав він, коли бував у композитора.
Дружба й листування між істориком і композитором тривали довго.
Виїжджаючи з хором по Україні, Лисенко раз у раз натрапляв на всілякі перепони. Царські чиновники заборонили йому давати концерти, бо боялися навіть пісень українського народу. Часто ця заборона виходила безпосередньо від губернаторів. Так було, наприклад, на Полтавщині. Тоді М. Лисенко звертався за допомогою до Яворницького.