— Чув я, що ви добрий майстер. Скажіть, а чи не зможете ви полагодити потьомкінського стовпового годинника?
— А чому ж, можу. Доводилося мені в своєму житті бачити всякі механізми. Спробую,— сказав Йосиков.
— Тоді ходімте до мене, будете працювати й харчуватися в моєму будинку, бо я такі речі за двері не виношу.
Перед Йосиковим, у вестибюлі будинку вченого, стояв здоровенний годинник, що вже віджив свій вік, так само як і його колишній господар князь Потьомкін.
— Зробіть, Георгію Федоровичу, так, щоб він дзвонив. Люблю, коли в кімнаті видзвонює годинник, якось веселіше живеться тоді.
За кілька днів годинник ожив. Пролунали перші акорди. Яворницькому дуже сподобався "голос" цього годинника.
— Він дзвонить тепер так, неначе на вокзалі дають сигнал перед відправленням поїзда,— сказав Дмитро Іванович.
А коли складний механізм почав уночі відбивати 10, 11, 12 годин,— загув увесь будинок. Яворницький не витримав дзвону, підвівся з ліжка, підійшов до годинника й зупинив його.
— Що сталося, чому стоїть годинник? — тривожно спитав Йосиков, коли на другий день прийшов перевірити свою роботу.
— То я зупинив: він .не давав мені спати! Обидва засміялися.
— Спасибі, Георгію Федоровичу. Ви добрий майстер. Усі годинники, до яких доторкнулися ваші руки, ожили, заговорили кожен своєю мовою.
Одного разу Дмитро Іванович запросив Йосикова пройтися з ним на веранду, яка виходила в сад. Там, на великому тарелі, лежав, як жар, розрізаний кавун.
— Сідайте, Георгію Федоровичу, за стіл — покуштуймо оцього тріскунця.
Кавун їли обидва. В цей час Дмитро Іванович повів розмову з гостем на іншу тему.
— Кажуть, Георгію Федоровичу, що ви цікавитесь старовинними монетами. Це правда?
— Дуже цікавлюся. Навіть захопив з собою кілька монет, щоб з вами розглянути.
— Покажіть!
Яворницький озброївся лупою, став розглядати монети. Обидва зразу ж знайшли спільну мову нумізматів.
— Може б, ви оці п'ять штук подарували музеєві,— ласкаво звернувся професор.
— Прошу, візьміть!
— А тепер ходімте до мого кабінету.
Дмитро Іванович дуже цінував людей, які хоч трохи любили музейну справу. Такі люди були в нього найбільшими друзями. Він їх підтримував і словом, і матеріально.
Підійшов Дмитро Іванович до свого столу, взяв глиняний глечик і сказав Йосикову:
— Ану, нумізмате, наставляйте свої пригорщі! Йосиков не знав, що посиплеться з того глечика, а все ж наставив обидві пригорщі, і враз вони наповнилися срібними монетами часів Олексія Михайловича й Петра І.
— Оце вам, Георгію Федоровичу, дяка моя! Беріть і несіть їх з собою. Пригодяться!
ЯК "ЗАПОРОЖЕЦЬ НАПІДПИТКУ" ПОПАВ ДО МУЗЕЮ
Дмитро Іванович ладен був усім пожертвувати заради науки й музею. Не шкодував він для цього своїх особистих коштів, відмовлявся від елементарних побутових вигод. А там, де ніщо вже не діяло, вдавався навіть до своєрідної експропріації. Так було і з картиною Миколи Струнникова "Запорожець напідпитку", яка належала поміщикові А. І. Синельникову.
Яворницький дуже довго обходжував багатія, щоб той продав картину музеєві. Але пан уперто не погоджувався. Дмитро Іванович був з цим паном на "ти", проте навіть близькі стосунки не допомогли йому забрати картину до музею. Тоді Дмитро Іванович одверто заявив:
— Краще віддай. Цій картині судилося бути в музеї. А якщо не віддаси — однаково заберу.
— А як ти забереш, коли я не віддам?
— Це вже моє діло. Запам'ятай: картина .буде в музеї.
Синельников посміявся з нього та й забув про це. Якось він поїхав до Харкова. Про це довідався Яворницький. Недовго думаючи, сів у поїзд і гайда на станцію Синельникове. Зайшов у панський будинок, тицьнув слугам від Синельникова цидулку, а взамін забрав картину Струнникова.
Повернувся пан з Харкова, зирк па стіну — немає картини!
— Де картина? — питає своїх слуг.
— Як де? Ви ж прислали записку, щоб картину віддати директорові музею Яворницькому. Схопився пан за голову.
— Ніякої записки я не писав! Ану, покажіть ту записку. Подали панові записку. Читає її Синельников і очам своїм не вірить:
— Гм, письмо моє, але я такої записки не писав. Ясно — це Дмитрова робота.
Синельников їде до Катеринослава й прямує в музей.
— Дмитре Івановичу, що все це значить?
— А нічого. Я ж казав тобі: не подаруєш картину музеєві, я знайду спосіб, що вона буде тут.
— Е-е-е, ні, жарти жартами, а картина моя; облиш це все, прошу тебе — поверни картину.
— Та що ти, друже! Люди вже бачили цю картину в музеї. Що ж тепер скажуть відвідувачі, коли вона зникне? І потім, ми ж з тобою умовилися: зумію взяти картину, значить, вона лишається в музеї.
Суперечки тривали довго. Переміг Дмитро Іванович. Так і залишилася ця картина назавжди в музеї.
ЗОЛОТИЙ ТАРІЛЬ
Якось влітку Дмитро Іванович виїхав до села Степанівки, що на лівому березі річки Орелі, і там розпочав археологічні розкопки могил. На цей час він оселився у місцевого священика Микити Сомкіна. У нього борідка була руденька, підчикрижена, а голова така лиса, неначе злизана коров'ячим язиком.
Священик радий був, що вчений зупинився саме в нього, і щовечора слухав цікаві розповіді археолога про знахідки в могилах та про історичний музей в Катеринославі. Бесіди Яворницького з Сомкіним про старовину схилили священика до того, що він охоче погодився допомагати в розшуках рідкісних речей для музею.
В Сомкіна Дмитро Іванович зупинився на квартирі недарма. Він передбачав, що саме він знає, в кого і що з старовини зберігається, вважав, що такого священика можна використати при збиранні не тільки музейних реліквій, але й етнографічного матеріалу. В своєму передбаченні не помилився.
Не пройшло й тижня, як Сомкін одержав від свого колеги — сусідського попа Івана Скиби — запрошення прибути з матушкою до нього на іменини.
— Давайте разом поїдемо до отця Івана,— сказав Сомкін, звертаючись до Яворницького.— Там у нього побачите всяку всячину. Не пожалкуєте.
— Коли так — з радістю поїду.
Приїхали. Зайшли в будинок. Яворницький познайомився з господарем. Іменинник від радості не знав, де посадовити гостя. Він заметушився по хаті, ввічливо запрошував до світлиці. Дмитро Іванович придивився до Скиби. Це був здоровий, силенний чоловік, бас його лунав, як ієрихонська труба. Дмитро Іванович кинув очима на стіни, помітив картину, на якій було зображено Тараса Бульбу з синами. Історик відразу ж зрозумів, що потрапив сюди недаремно. А коли звернувся до нього по-українськи, то почув у відповідь чисту рідну мову. Це ще більше зближувало вченого з господарем будинку.