Одного разу Дмитро Іванович запросив до кабінету музею вченого секретаря і сказав йому:
— Викличте сюди телеграмою всіх археологи, проведемо нараду.
Через три дні з'їхалися до музею археологи. Дмитро Іванович заслухав їхні звіти, а потім підвівся з крісла, оглянув присутніх і промовив:
— Тут ось яка справа. Підходить час, коли пороги навіки сховають під воду деякі історичні місця, канави, острови будуть затоплені. Я вирішив оце зібрати вас до музею, сісти з вами на дуба "Січовика", що я вже приговорив у лоцманів, і в останній раз проїдемося козацьким ходом. Як ви на це? Згодні?
— Так це ж добре, Дмитре Івановичу, краще й придумати не можна,— відповіли археологи.
5 серпня 1931 року в дуб сіло 23 чоловіки. Вже хотіли рушати, але чекають команди сімдесятишестирічного отамана цієї екскурсії Дмитра Івановича. Він когось чекав. Аж глядь на гору, а там у парку Шевченка біжать до берега дванадцять письменників, які прибули з Харкова, щоб з Яворницьким проїхатися востаннє на дубі до Кічкаса.
— От кого я ще чекав! — сказав Яворницький, усміхаючись.— Адже я вчора одержав телеграму, щоб узяти їхню братію з собою.
В дубі стало тридцять п'ять чоловік. Залізняк прицілився і сфотографував їх. Після цього дано сигнал, і дуб відчалив од берега.
Перша ночівля була у Волоському.
Невтомний Дмитро Іванович усю дорогу розповідав їм усяку всячину. Дехто з письменників писав нотатки в свої дорожні книжечки.
Дорогою Дмитро Іванович проспівав кілька старовинних козацьких пісень. Йому підтягували гучні молоді голоси екскурсантів.
Стали наближатися до Ненаситця.
— Ну, хлопці, знімайте з себе все, залиште тільки труси! — звелів Дмитро Іванович.— Не бійтеся, але обережність не завадить.
— Держіться, хлопці!— гучно вигукнув лоцман, наполігши на весла.
Раптом як шугоне дуб у безодню, і вода вмить залила все товариство. В багатьох тьохнуло під серцем. І зразу ж дуб вискочив на рівну-воду. В човен налилося води. її швиденько вичерпали.
Коли ревище порога залишилося позаду, почулися жарти й сміх.
Дехто з гостей зблід, але, дивлячись на спокійне обличчя старого Яворницького, який сидів поруч лоцмана, намагався приховати свій мимовільний страх.
...Настала осінь. Пішли дощі. Археологічна експедиція закінчила свою роботу. Фотограф Залізняк успішно впорався з своїм завданням.
— Ну, Марку Микитовичу, дякую вам за сумлінну працю. Ви, козаче, виправдали мої сподіванки. Спасибі, велике спасибі вам!
Залізняк знову повернувся до свого колгоспу. Але листування з Яворницьким не припинилося. Марко Микитович надсилав і далі етнографічні матеріали, рідкісні фотознімки та сердечні слова подяки за добру науку.
СУПЕРЕЧКА 3 ПОМІЩИКОМ
На широких степах поміщика Ераста Бродського у Верхньодніпровському повіті стояло багато могил, а на них кам'яних баб. Про цього поміщика далеко йшла слава як про великого скнару. Дорога археологам на його степи була назавжди закрита.
Бродський тільки невеличку частину своєї землі зорював під посіви, а тисячі десятин цілини, вкритої тирсою та пирієм, залишав під випас. По ній ходили величезні отари овець і череда рогатої худоби.
Хоч селяни бідували без землі, тоді як широкі поміщицькі лани були під випасом, та Бродському було байдуже.
Старі люди розповідали, що коли Бродський продавав пшеницю, то підсипав до чистого зерна вагон пилюги, яку селянські дітлахи збирали для нього на дорогах.
Дмитро Іванович приїхав на Станцію Ерастівка, вийшов з поїзда і пішки пройшовся до маєтку Бродського, що за п'ять кілометрів від станції Ерастівка.
Бродський зустрів гостя холодно і насторожено. Він уже знав Яворницького й догадувався, що його приїзд до маєтку не обійдеться без того, щоб чимось не поступитися.
— Яким це побитом, Дмитре Івановичу, ви забились у наш край? Що привело вас до мене? — примруживши очі, поцікавився Бродський.
— Могили та кам'яні баби приведи мене сюди. Бродський зразу ж нахмурився. Але Дмитро Іванович знав одне дошкульне місце в цього пана — його шанолюбство. Цим він і скористувався тепер.
— А чого це вас, Дмитре Івановичу, тягне на мої степи, хіба могили виросли тільки на моїй землі? Вони ж є і в інших краях!
— Що правда, то правда — є, але там немає таких господарів, як ви. Я вважаю за краще звернутися до вас — людини тямущої, свідомої, культурної, яка вміє шанувати пам'ятники минувшини і, розуміється, допоможе в археологічних дослідженнях могил. Як ви на це?
— Так я й знав. Ну що ж, беріть копачів та розкопуйте отут, поблизу маєтку, дві могили,— неохоче погодився господар степу.
Дмитро Іванович подякував і другого дня зранку, поки Бродський ще не передумав, почав розкопки.
У могилах знайдено кістяки, стрілочки, наконечники списів, луків, залізні речі.
Бродський і сам любив старовину. Тому час від часу приїздив на баскому вороному жеребці й уважно розглядав викопані там речі.
На другий день розкопок археологові пощастило. Дмитро Іванович знайшов найдорожчі речі — не золото, не діаманти, а кам'яні форми — виливниці, призначені для литва бронзового знаряддя, яким у давні часи користувалися люди. Та недовго вчений милувався цією знахідкою, бо про неї зразу ж дізнався Бродський; він немов з-під землі з'явився біля могили.
— Ану, Дмитре Івановичу, покажіть виливниці. Археолог неохоче показав рідкісну знахідку. Бродський узяв її до рук, цмокнув язиком, оглянув, а потім категорично сказав:
— Ці виливниці я заберу собі, а все інше, що ви знайдете,— беріть у музей.
— Як це собі? — здивувався археолог.— Це ж музейний скарб!
— Земля моя, могили мої і те, що в могилах,— теж моє. Отож буде так, як я сказав.
Нахабство поміщика обурило вченого. Яворницький одразу ж припинив розкопки й пішов порадитися до свого доброго приятеля Павла Федоровича Тушкана — директора дослідної станції і середньої сільськогосподарської школи, яка була на землі Бродського.
— Біда, Павле Федоровичу,— розводив руками Яворницький.
— Що сталося, яка біда?
— Та як же,— бідкався археолог,— супостат Бродський забрав викопані кам'яні формочки для литва. Як вам це подобається?
— Ви не хвилюйтесь. Я спробую вплинути на нього, може, він поверне до музею. А поки що, мій друже, спочиньте, а я тим часом розповім вам про свої мандрівки до поміщиків. Хочете?