— Не хоче бачиться з свіжим чоловіком. Чудна людина, — зауважив лісничий. — Каже, що це їй нагадує старе життя. А вона тікає від нього. Ну, та нічого — призвичаїться. Нічого не поробиш — якось розбалакаєтесь, то, може, й полагодите. Ну, а я от що вам скажу, пане добродію: у нас тут лягають спать рано. Щоб не бариться, я скажу, аби вам дали попить чайку, та й спочивайте тут.
Запихтів через який час на темнім дубовім столі самовар, і знову з’явився лісничий.
— Панночко, панночко! А ви з нами не хочете попить чайку? Приставайте до гурту! — крикнув він.
Знову з’явилась панна. Обличчя в неї бліде, тонке, і темні очі, як дві пронизуючих зірки, вороже горять.
— Звідки? Певне, з міста великого? — запитала грудним суворим голосом.
— Так, панно. Прошу пробачити, що я так несподівано вліз до вас сюди, позбавив вас спокою, — звертаюсь до неї.
— Старі забобони. Вдерся сюди і тепер просить пробачитися. Не треба цього — гидкі видумки людські,— сердито процідила й зникла знову.
— Ай, що твориться з людьми, пане добродію! Як страшно божевільно переплуталось все. Боже мій. Боже мій. Аж не віриться, щоб дві інтелігентних людини, зустрівшись отут, в цім дикім лісі, не могли навіть дивитись одна на другу. До чого може довести життя. Ай, лишенько, лишенько! А колись же оця сама панна йшла до людей, на війну, ризикувала собою, чимсь допомагала людям. А тепер і дивиться на них не хоче, — заклопотано хитав головою лісничий.
* * *
Перегорілі полінця тихим шелестом розсипаються в грубці, а до мене густими струмками пробирається тепле повітря, м’якими пасмами лоскочить, в тиху дрімоту хилить.
Злегка заскрипіли двері. Обережними кроками пройшла панна до ліжка і через хвилину зашелестіла сукнями, скидаючи на ніч вбрання. Лягла в ліжко й приємно зітхнула.
— Ви вже спите, добродію? — звернулась до мене.
— Ні, тільки дрімаю. І такий спокій опанував мною. Там десь далеко сіре марудне життя, з кров’ю й брудом, з хижацькими змаганнями. А тут я почуваю, як вливається в душу звідти, з тих лісів, від тих снігів білих, світло-рожева смуга, і стає тепло й затишно на душі. Так би й застиг в цім спокої.
Злегка підняла голову панна і захитала радісно:
— Так, так… Зо мною теж було.
Щирий голос її лагідно бренів в чулій сутіні кімнати:
— Ви знаєте, коли я сюди приїхала, мені здавалось, що за мною женуться якісь люті хижацькі обличчя, танцюють перед очима сухі привиди-кістяки, ллються бурхливі потоки брудної крові.
І перші ночі були такі страшні, кошмарні. І кожна людина, яку зустрічала я по дорозі, здавалась мені або хижим звіром, або сухим скрипучим кістяком. І я тікала в несамовитій розпуці далі. І тільки тут спинилась на одну лише ніч. А потім щось так привабило мене до спокою. Я вчувала, як якимись тоненькими ниточками я все більш зв’язуюсь з усім, що бачу навколо. І так би ладна хоч і навіки залишитись тут.
Помовчала який час і з болісною розпукою в голосі знову почала:
— Як все дико, безглуздо твориться в житті. Я так щиро й одверто ставилась до нього, йшла назустріч людським стражданням і радостям, можу це з певністю сказати.
Під тужний стогін гармат я закривала людям очі в останні хвилини життя їх, тішила їх найсвітлішими поривами своєї душі в часи найбільш тяжких страждань. В святні дні волі я йшла в юрбі з світлими прапорами, і моє серце екстазом радості горіло. 1 я бачила на поодиноких обличчях дійсну щиру радість і безліч тупих, байдужих пик з одним лише виразом — бажання крові, п’яного дикого хаосу. І тоді ще злякалась. І якась глибока зневага залізла в серце — і хотілось всіх їх розтоптати, знівечить, знищити всю ту сіру, нікчемну юрбу.
А потім все переплуталось, закружляло в хаотичнім танкові — і коли були хоч маленькі прикраси, ілюзії життя, вони знівечились, вони розтоптані, знищені. І я зненавиділа всіх людей, все життя їхнє, і втекла.
І тепер, коли я стою осторонь, мені безмірно зле, але й боляче за них. Які вони всі нікчемні й безсилі, і всі змагання їхні утворить красу життя такі поплутані й даремні. І спитати, чи є хоч одна людина щаслива в тім божевільнім хаосі життя їхнього?
Сіла на ліжкові, спустивши злегка ковдру, і тонкі плечі її з вузенькими стрічками від сорочки нервово тремтіли. А вона болісно ламала руки, з молитовною тугою звертаючись до вікна, в повільній задумі провадила:
— І тільки подумать, що таке життя? Одвічний потяг до сонця, до світла, одвічне шукання краси.
І як мало потрібно задля цього. Лягти і слухать, як вітер об лист дерева шумить, як бавляться в зелених тінях дерев світлі сонячні плями. Слухати музику життя, первісно-прекрасну, прекрасну в закінченості ліній, в суцільній гармонії. І злитися з нею всією істотою, і застигнути в цьому спокої сполучення.
— Так, так, — радісно киваю їй, а в неї в очах блищать теплі втішні сльози.
Якась нитка, чула, рожево-тепла, зв’язує нас — се так яскраво я вчуваю.
Підходжу до неї, ласкаю тонкі тендітні плечі, цілую м’яку і ніжну смуглу кожу, а вона стомлено схиляється до мене і, соромлячись, обережно ласкає мене.
— Так, так, ми підемо в ці первісні простори шукати нових цінностей життя. Ми втечемо від тих, хто ніколи не зміг знайти краси життя. Вона так близько від нас, вона рідна й тисячами голосів змагається сполучитись з нами. А ми всі розтоптали її, заплювали небо й землю, і самі в цім чаднім хаосі плутаємося, борюкаємося, знищуєм один одного.
Тихо снуються срібно-зелені серпанки місячних променів, тремтять і переплітаються, і довгі пасма їх стеляться на підлогу кімнати. А в молочнім сяйві непорушним сном зачаровані на далекий простір простяглися срібно-сині стовбури дерев, і велетенські тіні від них розіслались, переплутались по яру. Тиху зачарованих снів музику точать, ніжно-болісною тугою кличуть до себе.
— Ні, я нікуди не піду звідси, мій рідний невідомий товаришу, — відповіла задумливо панна. — Я вчуваю, як міцно я зв’язалась з усім навколишнім. Я живу одним з ним життям, я вчуваю, як струни того життя переплітаються з струнами мого власного життя, як все це наповнює мою душу вщерть і дає мені спокійну здорову радість. Ні, я нікуди звідси не піду. Не хочу, не хочу!.. — болісно простогнала вона.