Так от напасть отака! Ну, що ти будеш робить? Що не було ж і натяку на те. ЯкРж таки й люде е!
— Да что, кого убивать? — почулось од білявого. Глянув Луценко туди,— стоїть один у синій сорочці
ростебнутій, у штанях коротких, молодий сам, очі суворі.
— Да нас, уголовных... вон эта гадина,— показує на Луценка білявий,— говорит мужикам.
— Да спросите деда,— Луценко до білявого,,— говорил ли я это. Дедушка, говорил?
— Ладно,— вишкірив зуби білявий. Нічого дід.
Той, у штанях коротких, подививсь на Луценка вороже-вороже, пройшовсь по проходу близенько поз його, аж черкнувся об коліна йому, далі й поліз на задні нари.
— Так вон тот, вон тот? — почали звідтіля на Луценка показувать.— Убивать? Ага... Ладно.
Аж піт на Луценкові виступив.
"Ладно"... Оце так! Це, значить, сподівайсь... Взявся обома руками за голову. "О, що робить, де діться? — В ушах шумить, у висках сіпа.— Чого хоч ця голова так болить? Лежав коло хворого, ще й забалакувавсь, у тій пересилці... О, що ж це буде йому? Ой-ой! Оце куля!"
— Да и сыщик замечательный был бы с ниво! — почулось од комірців.
Підняв голову Луценко.
— Да он сыщик и есть, я все время наблюдаю за ним,— оскирнувсь один, у галстуці.— Вишь как все мотает на ус.
Здавило, здавило Луценка — похнюпивсь. Що це ще? Чого цим людям треба од його?
— Да что? Сыщик? Где? — почулось збоку.
— А вот, хохол-гадина.
Знов підвів Луценко голову. Так на його дивляться з середини нар, з ковдр рябих, з подушок м'яких.
— Сыщик, сыщик, хохол,— почали і щось по-польському, видно, поляки.
Один товстий, борода клинцем, сивуватий, в піджаці, в панчохах поверх холіці, у черевиках, сидить, звісивши ноги, та:
— У, пся крев! — до Луценка.
Похнюпивсь: чи кричать, чи плакать, чи що й робить? Ходить товстий по проходу, підвівся Луценко, підходе до його.
— Слушайте,— почав,— какой я сыщик? Вы поймите...
— Страдаем,— товстий йому напівголоса,— жонки, детки страдают... Топил, выслеживал нас... пострадаешь и ты!!
— Да что вы? — Луценко до його.— Вы разберите, какой я сыщик? Как вы... не расспросите и...
— Да ты тут мне зе^лю ешь, цемент грызи, я не поверю тебе. Не так вы допекли нам.— Указує на діл.— Помни: здесь и могила твоя... Хохол проклятый!
Нічого вже далі Луценко. І^Іохиливсь на халат. О, що ж бо це таке? Чи це спить він та сниться йому, чи це навсправжки таке? "Здесь и могила"...
— Пришить суку,— чується з задніх нар,— удавить непременно.
Встав, подибав у другий прохід. Лампи горять уже понад проходами, і йому тільки миг-миг світло та в очах чорно, голова ж як не розвалиться.
Лежать, сидять, ходять. Двоє сидять на нарах, що під стіну, од вікна недалеко. Один в окулярах, вусики невеличкі, борідка русявенька, штани сірі, студентські, піджак; другий у сорочці рябенькій, чорнявий. Підходе Луценко до їх.
— Люди добрые,— починає внапівголоса.— Ну, как мне быть? За то, что говорил старцку, что воруют не политические, а уголовные, меня вон там сыщиком сделали и...
— Да мы кой-что слыхали;—той, в окулярах.-— Я слыхал и ваш разговор со стариком, проходил как раз там. Видите, не надо было говорить при этих людях. Но вы во всяком случае не падайте духрм, тут и политических много есть.
— А, лягавый, уже защитников ищет себе,— кричать У тому проході.— Знает кошка, чье мясо съела!
Похнюпивсь Луценко.
— А кто эти поляки?
— Тоже политические.
— Политические! — здивувався Луценко.— А почему же они поверили тем жуликам... и так скоро? Тот толстый уже и могилой грозил мне.
— Не может быть! — Всміхнувся той, в окулярах.— Что же он? Да это он... А позвольте, я пойду поговорю с ним.
— Не уйдешь, брат, не уйдешь,— кричать на задніх нарах.— Эту ночь те конец. Лягавый! Сыщик!
Вертається той, в окулярах, од товстого.
— Я, говорит, ничего не говорил ему.
Взявся Луценко за голову: так же болить. І тут пече, там морозить.
— Вы больны. Глаза мутные, лицо темное, голос слабый.
— Да, голова страшно болит.
— Вот я сейчас заявлю. Идемте со мной.
Підійшли до дверей, гукнув діжурного. Так усі з того проходу й сипнули до їх. Слухають.
— Болен... Тиф, кажется,— той, в окулярах, до діжурного.— В больницу надо его. Смотрите, какой на лице.
Буркнув щось діжурний, пішов. Повалили й ті у свій прохід.
— Тиф! Какой тиф! Афера! — кричать.— Вот суки политические, хотят спасти гадину. Их тоже попришить бы.
— Я так и знал,— чуть білявого.— Это натуральный сыщик. Сидит и то за голову возьмется, то глаза сделает больными.
Стелиться вже дехто; хто на нарах, хто долі.
— Идите ложитесь, товарищ, и ничего не бойтесь,— той, в окулярах, до Луценка.— Вот вас, может, возьмут в больницу, а нет, то мы ночью не спим, больше в шашки играем, все будем видеть.
Подибав Луценко. Взяв халат, дивиться, чи нема харкотиння на цементі.
— Не дать, не дать! — заворушились під стіною на нарах.
Ось десь узявся один, у тужурці сивій, підійшов і сів скраєчку на середніх нарах, якраз над тим місцем, де лягати Луценкові. З'явився і другий, у піджаці.
— Заиграем?
— Да, ложись ко мне.— Ліг пикою в ноги тому, положив руку на спину, лежить. Підходять ще й ще, ляпають у долоню йому.
Таку гру розпочали.
— А вы,— до тих, що стеляться долі,— попросторней там, чтоб не было места суке. Пущай возле параши ложится.
Забрав свое збіжжячко Луценко, подибав назад. Ось стоїть той поляк товстий. Оскирнувсь до Луценка так хижо:
— А, поверенных нашел себе! Больной! Не обойдешь, брат!
Помістили Луценка у цьому проході. Витер харкотиння якоюсь онучею, послав халату піджака не скидав, чобіт теж, укрився чумаркою, лежить. По цей бік і по той теж лежать. Важко-важко дише Луценко.
Довго Луценко кріпився, щоб не заснуть, стерігся все, щоб не підкрались до його. А то й задрімав-таки. Саме щось таке важке верзеться йому, коли чує геп-геп на животі хтось йому. Схопивсь, аж босяк один здоровий, чуб кошлатий, сірий, з його та під нари. Скрививсь Луценко, заболів живіт, заболів йому. "Ну что это, за что?" — почав. Попідводили голови політичні на нарах, устав і той, що в окулярах.
— Что? — питають.
Розказав Луценко. Схитнув дехто головою й нічого. А в тому проході і на задніх нарах таке завели.
— Ха-ха! — регочуть.-^Молодец, Васька. Ха-ха! А что, лягавой, как на желудок?