Пішли.
Ліг Луценко, нічого. Блощиці тнуть, таркани до обличчя лізуть. Ті два тютюном повітря отруюють і без того отруєне.
За що йому таки лихо таке? Як пережить його? О, де той сон? Чому хоч не спиться? Заснув би, не знав би нічого. Або... приснилося б, може, що... інше, ніж є. Хоч сном би пожив.
Таке раз приснилось йому. Ходить по вигону він. Гарно. Телята пасуться, сонечко світить, бджілки гудуть, мухи. Село рідне он пірнуло в садах, кучеряве-кучеряве і... гай... гай посередині. Тополі так біліють у йому.
Люба Радьківка! А ось левада,— так вся й мигтить проти сонця. Соняшники на підгір'ячку, далі рудка, верби, а квіток!..
— Выноси матрацы! — гукнуло.
Де? як? Схопився... Вікно брудне, грати товсті, стіни. Ряшка під дверима з водою-грязюкою, швабра смердюча. Дивиться.
Хоч би з-за ґрат побачити. Зіп'явсь до вікна,— ні, не те й за гратами тут. Домики кругляками. Тайга синіє. Та й як тут! Сентябрь, а сніг уже скрізь. Ух, холодно.
Хтось кашлянув у коридорі,— відскочив, сів.
Чого хоч так на чужині заперли його? Чи вже хоч побачить він край рідний, левади, гаї... Ех!—Ліг, заплющив очі, ввижається йому.
Неділя. Пташки, сонечко. Хлопці в чумарках; дівчата в кісниках... Доріжка в гаї, квіточки, травичка,— посідали, співають. Чого він хоч так мало бував між ними! Така вова! Не вмів до дівчат... приставати. Сам собі все з книгами. Розвивавсь. Розвився...— Перевернувсь на другий бік.-Воля... воля... о, хоч би хоч забалакать про неї.— Полежав, устав, лежить той, чуб йоржиком, коло його, позіхає:
— Да и хорошо же летом в лесу,— почав до його Луценко.
— Да-а, ничиво. Только лес и спасает нашего брата. Помнишь,— повернувсь до рудого,— как мы раз улизнули от полиции?
— Да,— і пішли про злодійство.
Огидні! Хоч би швидче кара кінчилась, та виписка швидче.
Прийшов той час, попросився Луценко в надзиратель-ську, написав у тюрму про карбованця того, пише до батька, матері. Як прибув, пише, що бачив. Написав, що й заарештували. "Ну, да це дурниця,— пише,— не журітесь". Що б же таке ще написать їм. Хіба... може б" вони там свідків знайшли, які б захистили? Справді! Хоча, стій! Лист же через товариша прокурора йтиме. Напиши що таке, ще до діла пришиють. Ех, нічого. Написать хіба поклони селянам? Знов же... знов підозріння.
— А ну, живей,— старший до Луценка,— не ты один-то у нас...
Пише: "Привіт вигону, де я ходив, селу кудрявому, леваді, де квітки рвав, полуниці..." Написав свою адресу, далі — на конверті, віддав старшому.
— Ну, уходи! Заперли Луценка. Ходить по камері.
Ну, написав!.. Це там і селяне узнають, де він. А хай...— Всміхнувсь.— Чи пропадать, то й пропадать. Хоч добрим ^словом люде згадають. Страждаю, знають за віщо. Самим тільки дукам не до вподоби був. Ну, та їх жменя; незаможних більш.
Хай! — Походив, сів.— А що якби... незаможних більш, та зібрались оце вони, та до слідувателя гуртом пішли... "Він у нас, мов, такий... Боже збав, щоб палив кого..." А може... може, це й є там. Є тямущі селяне, завзяті. Або якби присікались до Савенка. Можна збить його. А інтересно, як на суді. Якби судді сяк і так його ловили. Треба буде прохать, може... Хм-хм.
Після різдва получає листа й од батька Луценко. Топ-цює саме, дрижить,— холодно, страх, коли висувається з прозурки конвертик. Зрадів, зрадів!
Стоїть у куточку, читає.
"Во первих строках", зразу "от господа бога".., се, те, далі: "А нащот села кудрявого і нащот левади з полуницями і вигону, то вже їх тобі по век вечной не... що?., не видать.— Каторга, значить. Докази великі. Так рука затремтіла йому.— Тепер у нас ані піснет нічто. Поліція...— закреслено паличками сюди й туди цілих два рядки, видно, в товариша прокурора.— І багачі как доведались, што тібя не повесят, а тольки на два годи, то аж показілісь. І почалі бегать у город до...— закреслено.— І почалі крічать в обчестві: он вредной человек у селє, зослать їво по приговору обчеському". Далі Луценко таке взнав з листа з цього. Виїздить хтось у "обчество",— а хто — скрізь позакрес-лювано,— намовляє селян того, що й багатирі,— заслать
Луценка. Селяни огинаться зразу давай: "Та що, та як... Та ми нічого не знаємо і... зашли, то й гроші плати". Виїздить удруге. "Никакой платы не потребуют с вас". А багачі: "Хто не хоче висилать і той такий самий, і того зішлемо. Пиши приговор",— до писаря. "Ну, аби не платить хоч".
А обвинувачення за пожар виникло так. Парубок один, Микола Синяк, родич Луценків, був у боярах на весіллі одному. Був там і дукар Савенко, п'яненькі обидва.
Микола:
— За що чоловіка зсилаєте? — до Савенка.
— Как за що? — вип'яв той пузо.— Он мельницю спалив у мене.
— А ти бачив? Почервонів той:
— Хто "ти", на кого ти тикаєш?.. Бачив!
За це й ухопилось начальство. І от Савенко, щоб не зі-статися в брехунах, ще й наймита свого намовив до цього. Доказують.
"Так отакоє воно,— кінчається лист,— ще й обчеством тібя і не на два, а навєк. Вот і хорошіє оні і гарниє, а як прийшлось... погибай, аби їх не зайняли та аби не платить їм... Аж мать заболіла. Лежить і не встаєть. На бога уповай, больш нічого".
Здавило щось Луценка. Додибав до нар, ліг. Що ж це ще?
На масниці кличуть у контору його. Читає письмоводитель:
"...У Вятскую. По милости министра — высылка на два года. Срок с 27 декабря". Всміхнувсь Луценко.
— Что за милость! — промовив ніби про себе.
— Как видно, ссылаешься не на счет общества и за то, что в первый раз: аграрник.
Мало розважила ця звістка Луценка. Так чи інак, а все-таки він вигнанець з рідного села і не раз, а двічі. Ну, перше вигнання... хай... А от друге! Хто й лихий був, хто й добрий... усім, усім не треба його.
Аби не платить їм... Так от яка щирість у людей, от яка добрість! Хай пригрозили на їх... Так їх же ціле село. І не зрозуміли, що зробись, злякались купки дуків! Чого ж тоді такі завзяті були? "Ми" та "ми"... Просто не схотіли відстоювати. Як їх ще щось буде чіпать, хтось їм... Хай краще гине.
Прислав батько незабаром і два карбованці грошей йому. Про того рубля ні слуху ні духу. Важко-важко самому, а там... получив ті гроші,— "не журітесь" — написав додому про звістку,— "отмінено". Є сахар і чай. Та не до смаку.