Голос її батька? Звідки?
З тамтого світу?
Від часу, як знайшлася в неї її біла. дитина, як побачила себе між деревами на чужині, двадцять або, може, й більше років, бо вже й сама не знає. А що з батьком і матір'ю сталося, ніхто не знав. Не могла довідатися. Ходила світами, питала, шукала, вертала назад і знов ішла. Балакала і плакала перед деким, розпитуючись, але нічого не довідалася, як і про ту свою бідну дитину. Лиш смерть одна сліди так затирає. Смерть одна. А от се був батьковий голос. Духом до неї вставився. Думки товпляться роями в її острахом і споминами розбурханій душі, що майже не тямить себе добре.
А все ж таки то був голос її батька, Андронаті. Лиш він один проклинав тим страшним прокльоном, якого всі, як вогню, бояться. Він один. Віком був він і її мати між всіма найстарші. Та звідки взявся той прокльон до неї, щоб її побити в нічній годині? З-під землі? Як закляне було, земля дрижить.
І вона переконана, що він взявся до неї тепер вже з-під землі. Такої чорної гучливої півночі лиш з-під землі. Його душа прийшла, щоб заповісти їй смерть. Три рази впрошувалася до неї, три рази не обзивалася вона. А що не вийшла і не впустила, він закляв...
Батьковий голос. Голос посмертний. Страшний, захриплий, глухий, зловіщий. Вона ж винувата! Чому не створила?
Її уста викривляються.
Кому створити?
Се була північ, а опівночі ходять лиш розбійники або мерці.
...І мучиться Мавра на землі, стогне, викликає ім'я господнє. Молиться... А коли б її батько жив, — стріляє їй нараз думка до голови, — і от, так світом ідучи, натрапив несподівано на її оселю, а вона не впустила... О боже... не дай, щоб так було, і се вона батька свого не впустила. Однак... — мучить її думка далі... — се могло й так бути. Він ішов, як ідуть бідні люди... ішов, все одно, на життя чи на смерть. Хто так волочиться, як не цигани? Заблудив, мерз і добивався до світла, до теплої хатини. Впрошувався, молив... О, о, о!.. Мавро, ти не впустила, може, й батька свого, в тебе гріхів і без того доволі на душі. Ти провинилася! А так вона боролася з собою, так їй підносило щось руки... молило створити двері — а однак... страх перед смертю не допустив. Не годна була, боялася.
Потім надслухувала ще, дрижачи на цілім тілі. Не верне? Але нічого не дослухалася більше. Тиша то й тиша. Лиш десь якесь глухе, протяжне та голод зраджуюче виття вовка неслося лісом між одностайним шумінням дерев. Більш нічого. Огонь в печі ледве світився, мов кліпав до темряви в хатині, і мертвецька тиша запанувала...
Мавра не покидала свого місця під порогом, все чогось боялася, так вже тут і остала. Зворушена переляком і думкою про батька, мучилася чи не до самого ранку.
Рано-ранесенько, як лиш в лісі розвиднілося, вона піднялася і заглянула перед хату. Перед дверима і під вікном видніли в навіянім під хатиною снігу великі, неповоротні, неспокійні сліди чоловіка і губилися потім в стороні, що вела в сусіднє село.
Мавра вернула до хати. Не могла позбутися почуття, що поповнила щось дуже лихе, не створивши дверей. Тепер, вднину, сказала собі, що голос, що так її перелякав і пригадував голос батька, не міг походити від умерлого, лиш від живого. Тепер вже знає. Великі, неспокійні, повні розпуки людські сліди були тут, коло її хати. А коли не створила бідному, згубилися в лісі або і пішли, може, навіть чи не назустріч вовкам.
Вернувши до хати, вона розклала знов огонь. Що мала робити? Взялася передусім ворожити зерном-кукурудзою. Чи було оце вночі в неї добро чи лихо?
Не доворожилася.
Зерно не падало в пару. Скільки і змішається, не кине вона ним, а воно все не в парі укладається. Все не до рівного числа...
Мавра задумалася.
Вона відчуває виразно, що вчинила зле, не впустивши чоловіка в хату, що з того вийде горе...
* * *
Кождої погідної неділі ходить Тетяна, пишно пристроєна, до своєї старої приятельки Маври на Чабаницю в ліс понад яр.
Так і сеї неділі.
Зірвавши в зільнику пишні два червоні великі маки та заквітчавшися ними з обох сторін лиця, виглядала в золотих півмісячиках своїх, що достала колись від Маври і задля яких була в селі названа змалку "туркинею", — прегарно.
Так пішла.
Опинившися врешті коло Мавриної хати та переконавшися, що двері знадвору були старанно зачинені, вона вгадала, що Мавра вийшла або в сусіднє село, або шукала десь лісом, як часто-густо, чудотворного зілля. Вичікувати її повороту було годі, бо вона бавилась іноді й цілий день, вийшовши отак з хати.
Тетяна пішла білою стежкою далі, в думці, що, може, стріне де стару по дорозі. Ідучи попри пасовиська своєї матері, зазирала залюбки з правої сторони в глибокий яр, яким гнав веселий потік, оживляючи цілу глибоку мовчаливу долину і відділюючи ніби срібною стежкою Чабаницю від сусідньої стрімкої і залісненої тори.
Сказано:
Праворуч яр-пропасть з шумливим потоком, з лівої Чабаниця, а на ній оперізуюча її біла стежка. То ширшає місцями на два-три люда, то звужається знов у вузьку гадючку — як де місце над яром.
Тетяна, любить сюди ходити. По сій стороні Чабаниці і чудовий відгомін: кликнеш що, то відгомін відізветься, мов з людської груді. Часом, хоча дуже рідко, переходять сюди знайомі її й матері. Звичайно, цілком чужим не вільно. Тетяна знає тут кожду деревину, знає цвіти, знає, де виростають найкращі трави, де, на котрих місцях найбільше суниць і малин, як іти, щоб якнайскорше дістатися під "Білий камінь", звідки видно сусідні села, мов на долоні, і як до них найборше [16] дістатися. Вона тут все знає. І от зійшла саме з верху Чабаниці, де роззиралася на всі сторони — не дуже-то ще й квапиться, доки не присилував її нараз до того гострий тупіт кінського копита. Зчудована виступила Тетяна з-поміж смерек на білу стежку з питанням в душі, хто сюди їде конем... і станула. Проти неї їхав білою стежкою, кроком, на чорнім, як вуголь, густогривім коні Гриць із села Третівки. Побачивши дівчину, заквітчану в великі червоні цвіти, що вийшла з лісу так сямо зачудована його видом, як він нею, він станув, як і вона, — і обоє дивилися якусь хвилину мовчки на себе.
Потім він перший схаменувся. Здійнявши капелюх, поздоровив.