НАЗУСТРІЧ ДОЛІ
Минав уже місяць, як почалась війна. Наша частина, разом з багатьома іншими, стоїть у Харкові, на Холодній Горі, у колишній Школі червоних старшин. Високий заґратований паркан відокремлює нас від світу. Вирватись за нього, навіть на побачення з родиною, не легко. Щодня бачиш заплакані обличчя жінок з дітьми на руках, матерів, що блукають по вулиці, заглядають крізь ґрати паркана, чекають побачення хоч крізь дріт. На воротях стоїть вартовий, який без перепустки нікого з подвір'я не випускає, а на побачення перепусток не дають.
Тим часом коже?і новий день приносить нові тривожні вісті: раз-у-раз розповідають про затримування парашутистів, диверсантів, шпигунів. Коментувалися різні обставини їхнього затримання. Вони нібито ловились на тому, що не знали детально нашого життя, поводження. Одного, що був у черво-ноармійській формі, затримали ніби за те, що не зумів відповісти, де червоноармієць ховає ложку. Він мав би сказати, що за халявою, але не відповів. Ці фантастичні чутки набирали щоразу більшого розміру. Влада теж була переполошена: робила облави, затримувала при найменшому підозрінні. Особливо небезпечно було заговорити на вулиці німецькою мовою або запитати чиюсь адресу. Мій дядько, наприклад, ішов із школи з учителем німецької мови по вулиці і в розмові сказав кілька слів німець-
кою мовою. Хтось почув це, і вони скоро опинилися в міліції, звідки вирвалися тільки після ґрунтовної перевірки.
Крім цього, надходили відомості, що німецькі літаки вже пробували прорватись до Харкова. Радіо щовечора передавало нові постанови уряду, що мали ще більше застрашити населення, обмежити життя.
Згадувалися прізвища тих, кого засуджено за невиконання наказу про затемнення вікон. До особливого фанатизму доходили під цим поглядом і в казармах. Ледве хто увечорі чи вночі запалив сірник, як на нього з усіх кутків починали гукати, хоч фронт був ще десь за тисячу кілометрів, а ніякого повітряного алярму не було.
Військовий двір нагадував якийсь комашник. Разом з командирами нижчих ранг ми ходили щоденно на муштру. Але зайняття проходили неохоче, більше часу віддавалось на цинічні анекдоти, на розповідання різних небилиць. Особливим майстром у цьому був писар Королько. Високий, худий, він знав багато всяких бувальщин, напівфантастичних історій, які завжди інтригували всіх. Він мав безліч знайомих у різних місцевостях, розповідав про зустрічі з ними, про різні пригоди й випадки з давноминулих часів, хоч сам був ще молодою людиною.
Та досить було нашому гуртові після зайнять розпорошитись, як кожен поринав у власні думки, думав про свою долю.
Одного разу в сад, де відбувались наші зайняття, до жида-сержанта прийшла його сестра, яка тіль-кищо приїхала з Києва. Після розмови з нею він став сумним.
— Сквєрниє дела... Нужно мазґі пєрєстроіть по-іному, — сказав він, ідучи з навчання. Але ніяких подробиць про Київ, про фронт не розповів. Проте з войовничих і бадьорих повідомлень радянського командування було видно, що справи зовсім погані. З'являлись нові напрямки, згадувались нові міста, отже — німці швидкими темпами рухалися вперед. До того ж ми довідались пізніше, що німці розстрілювали всіх жидів.
В одному з корпусів нашого двору містилася якась військова школа. Там учились німці Поволжя. Але їх на фронт посилати не збирались. Пізніше стало відомо, що большевики зліквідували республіку німців Поволжя і майже все чоловіче населення кудись вислали.
В темному підвалі нашої казарми юрмились обшарпані західні українці, яким і досі не давали одностроїв і нікуди не випускали з двору. Я цікавився ними і часто розмовляв з тим або іншим.
Якось довелось мені зустріти серед них добро-вільця, кандидата партії. Він і досі був у цивільній одежі, брудний і обірваний, взуття ледве трималось на ногах; проте додому його не пускали, навіть по білизну не міг вирватись. І він щораз більше дорікав собі за своє рішення.
А в мене на душі лежала страшна задуха. Ніщо мене не тішило. Навколо панувала остогидла російська мова, про яку роками скрізь товкли: Русский язык — это язык мировой революции. На этом языке говорил Ленин... На естраді перед нами іноді виступали артисти з веселою програмою, але й це мене не цікавило. Бо в програмі жодного українського слова, хоч серед мобілізованих було майже 80% українців. За те молода дівчина виспівувала:
Юбку новую порвали И подбили правый глаз...
Не ругай меня, мамаша, Это было в первый раз...
Ідучи до війська, я не взяв з собою миски, а лише кухоль. Сподівався, що там хоч миску дадуть. Тому й обід брав у кухоль, який не вміщав і пів порції. Але й те споживав без апетиту.
* * *
Було вже 15 липня, коли почали частину за частиною відсилати на фронт. Ми теж чекали на скору дорогу, хоча свого фаху зв'язківців ще не здобули. Але це мало кого турбувало — може, десь інде навчать.
Головним питанням для нас було — куди пошлють? Всім здавалося найкращим потрапити на південний фронт, тобто лишитись на Україні, коло своїх людей.
Увечорі проти 19 липня, коли з двору виїжджала на фронт якась чергова військова частина, хтось сказав, що цієї ночі й до нас прийде черга...
Лягли спати, як завжди, просто на брудну підлогу, на простелені шинелі, один біля одного, головами до стін. Темрява коридорів і кімнат тиснула на свідомість, обтяжувала і без цього похмуру душу.
Вночі, коли надворі сіяла ріденька мряка, скомандували "подйом". Шамоталися в темряві, одягалися, скачували шинелі.
Весь ранок вантажились. Коли надворі давно розвиднілось і крізь пошматовані хмари почало проглядати сонце, ешельон рушив на північ. Отже стало ясно, що на південний фронт ми вже не потрапимо.
Плятформи, набиті вантажними автами, пливли вперед. Українські хати, привабливі луги, по яких звивався Дінець, лишались позаду. В нашому вагоні, ніби замість ліжок, стояли скрині з вибуховим матеріялом. Спершу було трохи моторошно почувати під собою такий "ґрунт", але потім ми звикли.
Другої ночі ешельон наближався до міста Орла. Це вже була Росія. Я стояв на варті на першій плят-формі, коло самого паротяга. Через суцільну хмарність темрява була непроглядна. Вітер шарпав за поли шинелі, сипав у вічі і за комір шорсткий перегар із димаря. Пролітали станції, мигали червені вогні стрілок, семафорів, а думки шугали туди, де лишилося рідне, дороге, незабутнє.