— Як можна, — говорив до родичів, — як можна хорій на серце давати оцет пити, та ще хто знає який, і класти гарячі приклади? Я казав би ту бабу до криміналу замкнути, ту пиячку!
— Коби знати, — відповів Яцко оттак, аби щось сказати, а в душі подумав собі: "Так мало бути, та й кінець".
***
То було в суботу, а в понеділок поховали Ганьку. Людей зійшлося багато, як звичайно в сльоту. Яцко приніс горівки, спекли хліба, зварили пирогів, і нарід гостював, як на празнику.
Коло полудня винесли тіло з хати і поклали на віз. За возом ішла Яциха й голосила: "На кого ж ти мене покидаєш2, робітнице моя, помічнице моя? То я тобі весіллячко зготовила, доню, з сирою землею, з темною могилою, з білою березою. Чому ти мені малою дитиною не вмерла, не було би такого великого жалю! Ой, ой, ой!"
А дощ падав, а вітер віяв, а дзвони на дзвінниці дзвонили.
Як минали церкву, то зашуміли старі високі липи, потрясли гіллям зеленим і кинули кілька капель срібної роси на білу трунву.
А як переходили попри поле, то кланялося Ганці колосисте збіжжя, як добрій робітниці.
Заскрипіли цвинтарні ворота, і дружби повели молоду не до престолу, а до гробу.
Нараз виглянуло сонце, освітило цвинтарні берези, обсушило людей і кілька променів ясних кинуло до чорного гробу, щоби Ганці не було так дуже-дуже темно.
Люди ходили поміж моїилками та перечилися, де хто лежить, а діти лазили по вишнях, шукали на окопі суниць або гойдали спорохнілими хрестами. Родичі гонили їх до хат.
Як люди вертали в село, то говорили, що покійниця *Мерла від вроків, проклинали погані очі та шептали собі до Уха, Що Яцкові не ведеться, що йому хтось таке натворив.
Явдоху потішали ґаздині, що її донька піде просто до Неба> а Яцка жалували ґазди, що під самі жнива втратив °Дну пару робочих рук.
Яциха йшла червона від сліз та підпирала голову рукою, як би її втримати но годна, а Яцко хилюся, як дід.
Усі казали, що він останніми часами якось дуже по-старівся.
На другий день, хто лиш устав, біг до вікна дивитися, чи буде погода. Але де там! Розкислося, як у пізню осінь, як після Покрови.
На дорозі болото, на долинах вода, на лісах дими. Роби що хоч! Навіть воробці почали журитися. Зліталися стадами до села, голодні і змоклі, обсідали плоти та цвірінькали.
А під вечір стада чорних ворон перелітали над селом з гамором та криками.
Яцко ходив хмарний, як те сльотливе небо, до нікого не обзивався, лиш зітхав та бурмотів під носом:
— Пропала моя праця, пропав і я...
Але в четвер показалося сонце. Боже! Як нараз повеселіло на світі, як зеленілася трава і листя, як усе росло та доспівало на очах!
Пішов Яцко перекладати копи.
Зняв одну шапку, глянув та лиш покивав головою. Стебло зелене, як рута, пахне квіттям і розчиною, а така від нього гарячка б'є, що аж у носі крутить.
Сів Яцко та думає.
— Правду казав Михайло. Видно, що ті книжки та й ті науки все-таки щось ніби знають. Треба було послухати сина.
Думає, коли чує — хтось йде. Якісь сторонецькі жінки.
— Дай, Боже, щасливої
— Дай, Боже, й вам!
— А куди то дорога до Кривого?
— До Кривого? — повторює Яцко і розглядається до-кола так, як би згубив ту дорогу. — Йдіть просто, а потім коло паногцевої нивки гайга і знов просто аж до моста, а з моста скрутите наліво аж до Мартинової верби, а там уже вам люди покажуть.
Жінки подякували та й пустилися йти, як би вони справді знали, котра то панотцева нивка і котра Мартино-ва верба. Але Яцко спинив їх.
— А вам до Кривого за чим?
— Ідемо до того хлопця, що, може, чули ви, людей лічить і всяку всячину знає.
— То там є такий хлопець? А я про його й не чув.
— Таже є. Від нас якось ту возили жінку, що має чорну хворобу, і поміг. Або, знов, одному багачеві діти не хотіли ховатися, та й також поміг. На все, кажуть, поможе.
— А вам до того хлопця яке діло? — спитав Яцко. Жінка засоромилася, а друга відповіла за неї:
— Багато говорити, а мало слухати.
— Ага! — притакнув Яцко, ніби вдоволений відповіддю, але з очей видно йому було, що хотів щось більше довідатися про того незвичайного хлопця.
— То, кажете, — почав знову, — що він усе знає? А, може, він удає та людей дурить?
— Не кажіть того! — почали обі жінки нараз. — Гріх казати. Таких, як він, то йно десять на цілім світі, який світ великий! Навіть найстарші люди кажуть, що такого ще не видали. То, говорять, Господь милосердний змилувався над грішними людьми та післав його, щоби нам радив: "Най, — каже пан Біг, — бідний народ не марнується, най з голоду не гине і за море втікає". А пани як провідали, що й куди, та й зараз жандармів післали, щоби приставити такого а такого хлопця до суду. Ну, нічого. Приходить він до суду, а пани зараз до нього:
— То ти, — кажуть, — хлопче, ніби все знаєш?
— Усе, як усе, бо тільки пан Біг єсть усевідучий, але знаю багато такого, чого інші не знають.
— Ну, що ж такого?
— А що-будь. От, візьмем на те, кілько в вас грошей в кишені.
— Ну, кілько, кілько? — зацікавилися пани.
А він тільки на небо глянув, тільки подумав та й каже:
— Два срібні, ще й дві шістки, і чотири нові.
Пан до кишені, перечислив та й тільки рукою дав зн?*> аби його пустили на волю. І з тої пори вже його не займають. Бояться!
— Велика Божа сила і велике його милосердя над на-' гршшими! — сказав на те, зітхаючи Яцко.
— Ну, але як же з ним зробилося, що він такий мудрий вдався? Чи так йому від роду?
— Де ж там! Дитиною, кажуть, був він хирлявим, слабосилим та наїульковатим. Де які хороби є — чіпалися його.
— То так нечистий хотів його збавити, — втрутив Яцко.
— Цілими днями, — оповідала жінка, — лежить, бувало, як зимою — то на припічку, а як літом, — то в борозні, в городі, та й дивиться на небо.
А небо синє, покрите білими хмарками. Раз якось у саме полуднє каже він до своєї матері, а його мати — бідна вдовиця: "Я вже все знаю, мамуню".
І з тої пори знає... Ну, але нам пора! Забалакалися ми з вами, а дорога далека! Бувайте здорові!
— Ідіть здорові! — відповів Яцко. Та най вам Бог допоможе, щоби ви дізналися, чого вам треба!
— Дай Боже! Дай Боже й вам! — відповіли жінки, спускаючись із межі на доріжку. За хвилину зникли між буйними нивами, і тільки їх червоні хустки з білими очіпками хиталися по хвилях колосся, як два блудні вогники на болоті. А потім згасли... Довго дивився Яцко за ними, так довго, аж у голові доспіла нова гадка.