Красномовного мудреця Бояна
в хуртовину
промайнула
тінь.
І обіжно на подій екрані
фаркнув люкс.
І читали:
Степи Залізняка і Гонти,
а на зорі —
гайдамацький рев.
То ведмідь блакитноокий
біля твоїх дверей.
Гляди ж, щоб думок анемона
на релях не закурявила лист,
бо тендітне досягнення гроно
упаде на траурні ризи.
І молився я:
Отче наш — електричної системи
віку!
На твоїх крицевих віях
запеклася майбуття сльоза.
Твоя напруженість воліє
на патлах буйних днів
провести лабіринти смаку.
Да святиться —
твоє ім’я
Да буде твоя непохитна воля
там —
на землі,
як тут —
в заводі.
І глузували над святим святих,
і в сміх
підмішували кал.
Вони не знали тих доріжок
І шлях той бурьовий,
що нас виховував
тримати руху стяг.
Їх розуміння, що порожній
у діжці звук.
Їх приборкала тирса, поле
і шелести журби,
а клуні рип колись повісив
життя їх на снопи.
І казав я:
Покиньте мріяти мертвим!
Давайте посолодимо сучасний мент.
Ви хочете, мабуть, жерти?
Так і я ж хочу!
Чуєте?
Ах, не варт!
Вас розбуркає лишень Марат.
А я (я не покину ранок!)
і ваших, і своїх дітей
уберу у віяло фазана
і поведу в майбутнє.
І
А вчора степ шумів…
Ох, як метушився степ!
Чекали у місто гостей
троглодитного віку.
Тулились до будинків
примари переляку,
десь скавучав собака,
а потім вив
на хмари.
Було небо повне, як вагітна сіроока
дівчина.
Але була виснажена душа —
кинемо її знову в лабети…
Ша!.
Серце моє, де ти?
Прив’язане на нитку
і мусиш підагатити кров?
Невже воли і корови
кізяками нагодують їх?
Невже мукання золотої телиці
варте ударів по ковадлові?
Ні! "Сила солому ломить",
а їхня воля
за гратами біляозерного виховання.
Ах, я знаю цю в’язницю.
У ній і мені — атому мільйонноголового тіла —
було гарно гріться
на комині з жеврівшими колоссями.
Я згадую: волошкова тиша,
дзвіночки в вербах шарудять похило,
а легіт припоясав межі,
розпустивши бузкові крила.
Іржали десь на луках коні,
і так боязко було кинути голосівку…
Хотілось забрести до самих фараонів
і дмухати на нетутешню музику.
Все це я знаю… Має насолоду і пелюшковий
сморід.
І от на годину
у ланцюжку чоловічого життя
ви маєте ще раз посьорбати
отрути.
А я, як лаврик,
покину сад улітку під морозом
своїм зраненим оком.
Хай! Я почекаю!
І брук мій — у глушінь майдани
притаяться…
Я ж біля машини стану.
І ремінь заспіває про іншу перемогу,
про авіачаси…
II
І буде так —
я вмить скричу:
Гей, просторіш мені дорогу!
Це буде перший сказ.
За ним заспівають і перетворяться
в блискучу мантію
дійсності
казки утопістів…
Я не схотів бути Паде-Кале і Ла-Маншем
і роздирати землю.
Я хочу нести вісті
з берегів електричного царства.
Але я — не Гастєв, не Маяковський,
не Єсенін.
я з української діжки беру хміль.
Я лишень (по-персіянськи) пенід.
І кому ж, як не мені,
мисль свою пускати амазонкою
в далечінь?
Я буду уїдливою нянькою
біля вас,
бо ви розіб’єте коштовні вази,
і будемо укупі плакати
ще один вік.
Ви розумієте мене?
Я — це фуга!
Во ім’я ваших —
Отця, і Сина, і Святого Духа —
я — ми.
Слухай, чоловіче:
да не будуть тобі бозі другі,
тільки моє засмажене обличчя.
Це — не наруга —
це сердечна порада,
бо мені вклоняються не лишень
дніпрові русалки,
але й океанські наяди…
Хто міжпланетних мрій
таємність розпутляє?
Я.
Я лоно страдниці-землі
в троянди уквітчаю,
а кров
і бризки мозку під мечами
перетворю в вино й желе.
А фаворити мої — бурі —
гієні очі попечуть,
і потечуть
часів Адама ріки…
Ах, швидкувати б, заарканити
цю мить!
III
Степ замовк.
Мовчить.
Гризе наші виснажені крижі.
І я мовчу. І в цій мовчанці
ховаються зорі далекого-близького
і трагедія сучасності.
Вулиці примружили єхидні очі,
і вийшов вчорашній жужу1
з приватною ініціативою в кишені.
Чути на брукові крізь шум:
Ага!
Це до мене… Ну і що ж —
не повернеться Мойсей у Єгипет,
а сьогоднішній Прометей
умовно —
неприковано-прикований.
Одно зусилля в зусиллях вікових —
і вільний заспіває вільним.
А місто і степи
шпалерами пропустять
уїдливих пророків
до арки на тріумф.
Сплете вінки історія
з фіалок-сміхострумок
і уквітчає шлях.
Вона ж примусила
іти
в прийдешнє.
Вона ж поклала колючок,
бар’єри і паркани.
Вона! Це все вона!
І я, коли бракує палу,
сітчаю розумом
всесвіт
життя.
І глум, плювки
приймаю доброхітно —
офіра
це…
Ах, карнавальте свої оселі
і огадючте оазу міст,
я все ж упертий, хоч невеселий
і неосяжний бажання плац.
Іду похмурий в крицевих дзвонах,
розтаборився по всій землі…
бори в задумі… ідуть колони…
бори — колони…
То я іду.
Іду —
по логарифмах —
бо вічний
дух мій.
IV
І в цю хвилину
вашого розгнузданого свята
стою біля машини
і слухаю пісню безмежності.
В руках румпель —
веду корабель машинізації.
І повернути землю
вже маю твердь.
О Архімеде!
Твою сиву голову прострілено
сяйвом.
Нащадок прадідів великих
вже скрикнув —
Еврика!
І із провалля літ
нова Америка,
Месія і Колумб.
То —
колектив,
заліза міць
і я.
І на минулого полову —
огня.
Цього і досить.
А там, помалу в реп’яхах,
в мамулуватому коші
хтось прогримить —
товариші!
І табуни проколе мрія
і глузд творіння.