Червоноармієць 1-й. Нічого не знайшли.
Червоноармієць 2-й. Ось іще папірець. (Дає.)
Марійка. Це братові. Катря дала. Подруга моя. У вас він служить.
Комісар (проглядає). "Любий... Як я змучилась..." Хитро, сто чортів! Ці фокуси ми знаємо! (До червоноармійців.) Готово? Ану, до дерева їх!
Марійка. Ой, горе... Та я ж невинна... Не повірять! Я вам несла.
Комісар. Годі плескати дурниці. Знала, на що йдеш. Червоноармієць 3-й (прибігає). Зайняли ліс. Захватили дві батареї і кулемети... Комісар. Не встигли втекти?
Червоноармієць 3-й. Куди їм утікати, товаришу комісар, коли повстанці налетіли з тилу. Дали духу! Я тільки що обігнав, їде сюди командир тих повстанців.
Комісар. От гаразд. Резерви підтягти!'
Андрій (з хлопцями). Являюсь, товаришу комісар! Злились-таки. З двома сотнями шабель кинувся з тилу. Не підкачали хлопці, будуть пам'ятати нас. (Побачивши Марійку.) Що таке? Марійка! Як ти? Товаришу комісар, дозвольте. Це — якась помилка. Це дівчина з нашого села. її батька розстріляли денікінці за сина, що в Червоній Армії.
Комісар. Та вона — шпигунка.
Андрій. Марійка?
Марійка. Невинна я. Я до вас, до червоних, рвалася. Я вкрала це. В економії.
Комісар. В якій економії? Підійди ближче.
Марійка. В економії, де їхній штаб стоїть. Я прийшла до пана.
Комісар. Чого прийшла?
Марійка. Хліб у нас забрали. Убили батька.
Комісар. За що вбили? А, так-так, син у Червоній Армії.
Марійка. Ну да... Вони сердиті, люті такі... У них роту офіцерську повстанці розбили. Ну, а вони селян порозстрілювали. Душ тридцять...
Комісар. Ну, далі? Прийшла...
Марійка. Ав них штаб стоїть. На ґанку сидять і балакають. Я й почула. Полковник розказує про якогось вашого командира, що за старого режиму служив разом із ним. З полковником... і що тепер помагає йому. Одступає, та все робить так, що наших б'ють... Каже, в цьому пакеті — смерть червоним. Та такі раді, регочуться. І Живодьор наш був там, і піп...
Повстанці. — Іч, гади!
— Ну прийдемо! Хай начуваються.
Комісар. Ну-ну?
Марійка. Я як почула, так мені дух і забило!.. А вранці Охрім мав однести його...
Повстанець 1-й. Охрім? Повстанець 2-й. Ах падло!'
Марійка. Вони йому за це й хліб простили, і дубки, що колись у панському лісі порубав. Комісар. Ну?
Марійка. Стою я, а вони мене не бачать. А в голові, як метелиця, думи. Ну як не допустити, ну як одвернути?! Хотіла бігти, так — не повірять же. Та й у яку частину бігти? Тоді я надумала добути того пакета. А він у полковниковій кімнаті.
Комісар. Ну, і як же ти?
Марійка (похнюпилась). Була у нього в кімнаті.
Комісар. Як же ти туди попала?
Марійка (тихо). Він кликав — і я пішла. (Пауза.) Думала — засне він, а я вкраду і втечу. Ну, а вийшло інакше. На столі лежав револьвер. Тільки він одвернувсь, я схопила й пальнула двічі йому в спину. А тоді за пакет і у вікно.
Голоси. Оце так герой-дівка!
Комісар. Спасибі тобі, славна дівчино!
Голоси. А ми що подумали!
Комісар. І поклон тобі до землі. (Тисне руку).
Повстанці. Ану, Марійко, хоч глянути дай на себе!
— Здрастуй!
— Ну, й молодчина ж!
— З дому давно? Комісар. А того — до дуба.
Клацнули затвори. Ні, не варто. Вистачить з нього і одного патрона. Іди!
Той іде геть. Постріл, комбриг падає.
Собаці — собача й смерть!
Марійка (до Андрія). А ти нахмуривсь! , Андрій (по паузі). То так... Нічого, люба. Яка ти
гарна!
Комісар. Донесіть у штаб дивізії, що комбрига розстріляно як зрадника. Не одну сотню за ці дні втратили... Брав сумнів, та матеріалів не було.
Червоноармієць. Ну, тепер не буде того.
Комісар (до Марійки). Ти, дівчино, врятувала не одну сотню людей. Спасибі тобі. Що ж ти тепер думаєш?
Марійка. Сама не знаю. Андрій. А куди тобі йти? З нами будь. На бойового коня посадимо тебе. Чуєш?
Здалеку спів —"Чуєш, сурми заграли..." Бабахкають гармати...
Андрій. Час розплати настав. Голоси. Розплатимось!
— Не затримає нас ніщо! Комісар. Вперед, товариші! Андрій. По конях!..
Зникають. Вдалині — боротьба. Спів "Інтернаціоналу" росте,
грізнішає.
Кінець