Маленькі червоношкірі вояки уважно слухали промовця, а коли він скінчив, гуртом схвально закричали, вимахуючи своєю примітивною зброєю. Старий ватажок підійшов до нас, показав рукою на ліс і щось запитав. Лорд Джон жестом попросив його зачекати відповіді й звернувся до нас.
— Ну, яка ваша думка? — спитав він. — Щодо мене, то я волів би сплатити деякі борги тим мавпам. Думаю, що коли ми й очистимо від них землю, земля нічого на цьому не втратить, а навпаки… Я йду з цими червоношкірими приятелями і спробую допомогти їм. Що скажете ви, мій голубе?
— Я, звичайно, теж піду.
— А ви, Челенджер?
— Я ваш товариш.
— А ви, Самерлі?
— Ми, здається, дуже вже відхиляємось від безпосередньої мети нашої експедиції, лорде Джоне. Запевняю вас — покидаючи свою кафедру в Лондоні, я аж ніяк не думав, що мені доведеться командувати загоном індіанців і воювати з ними проти людиноподібних мавп.
— Ось до чого ми докотилися! — посміхнувся лорд Джон. — Та нічого не вдієш, так уже склалися обставини. Яка ж ваша остаточна ухвала?
— Справа ця досить небезпечна, — висунув Самерлі останній аргумент, — але якщо ви всі йдете, не можу ж я залишатися сам.
— Отже, все гаразд, — мовив лорд Джон і, повернувшись до ватажка, кинув на знак згоди головою й поплескав по своїй рушниці. Старий потис нам усім руки, а його військо в захопленні загалакало ще голосніше.
Було вже пізно рушати далі того ж таки вечора, і індіанці отаборилися на березі. Скрізь запалили вогнища. Кілька чоловік пішли в хащі й невдовзі повернулися, женучи перед собою молодого ігуанодона. Як і решта його родаків, цей ігуанодон теж мав асфальтову цятку на плечі. Один із тубільців з виглядом власника підійшов до тієї звірини і висловив згоду вбити її. Тільки тоді здогадалися ми, що ці величезні істоти правили тутешнім тубільцям за домашню худобу і що асфальтові цятки, які так заінтригували нас, були просто тавром того чи іншого господаря. Безпорадні й тупі травоїди з великим тілом і манісіньким мозком були підвладні навіть дитині. Через кілька хвилин величезну тварину було вже порізано, і шматки м'яса смажилися над багаттям разом із спійманою в озері великою лускатою рибиною.
Самерлі ліг на пісок і тут-таки й заснув, а ми втрьох пішли поблукати круг озера, щоб якнайближче познайомитися з цією дивною місциною. Двічі ми бачили ями з синьою глиною, як у болоті птеродактилів. Це були давні западини вулканічного походження, які чомусь надзвичайно цікавили лорда Джона. Увагу ж Челенджера привернув грязевий гейзер, на який ми натрапили. Він вирував і клекотів, а на його поверхні раз по раз поставали й тріскались виповнені якимсь газом бульбашки. Професор сунув у гейзер порожню всередині комишину і, наче той школяр, скрикнув у захваті, коли, піднісши запаленого сірника до верхнього кінця комишини, побачив маленький вибух і язичок голубого полум'я. Та ще дужче зрадів він, Коли, затуливши своїм шкіряним капшуком з одного краю комишину, набрав у неї газу, після чого вона злетіла вгору.
— Горючий газ, та ще значно легший, ніж повітря! Можу з певністю сказати, що в ньому значна кількість вільного водню. Ресурси старого Джорджа Едварда Челенджера, мій юний друже, далеко не вичерпані! Я покажу вам ще, як великий розум підкорює собі всю природу. — Його, очевидно, поривало поділитися з нами якоюсь таємницею, але він стримався.
Що ж до мене, то на суходолі я не бачив чогось аж так цікавого, зате інакше було в озері. Поява багатьох людей і галас, що ми зняли, розполохали все живе навколо озера, і лише кілька птеродактилів шугали високо над нашими головами, виглядаючи падло собі на поживу. Але у рожевуватій воді озера нуртувало дивовижне життя. Величезні аспідно-сірі спини з високими зубчастими плавцями виринали з глибини і, майнувши сріблястим полиском, знову повільно занурювались в озеро. На обмілинах оддалік аж кишіло чудернацьких плазовитих істот, гігантських черепах та якихось ящерів, а то ще показалося на піску велике пласкувате створіння з чорною лиснючою шкірою, що нагадувала плетені мати — воно повільно почалапало з коси у воду. Тут і там з-під води вистромлялися виткі гадючі шиї наче з дрижастим комірцем, що, залишаючи по собі довгий збурений слід, граціозно, як лебеді, краяли поверхню озера. Виявилось одначе, що то були ніякі не гадюки. Коли. одна з цих тварин виповзла на берег, Челенджер з Самерлі (він уже прилучився до нас), побачивши її тулуб у формі барила і величезні перетинчасті поплавці за шиєю, скрикнули дуетом захоплення та подиву.
— Плезіозавр! Прісноводний плезіозавр! — зарепетував Самерлі. — Чи ж думав я колись, що побачу таке диво? З усіх зоологів світу, мій любий Челенджере, лише нам судилося це щастя.
Тільки коли зайшла ніч і в мороці зажевріли вогнища індіанців, змогли ми відтягти наших учених від розкошів цього прадавнього озера. Але й лежачи на березі далеченько від води, ми довго ще чули сплески й форкання величезних тварин, які жили в ньому.
Зранку увесь табір був на ногах, і через якусь годину ми вирушили у пашу незабутню вояцьку виправу. Я завжди мріяв стати військовим кореспондентом. Але чи міг я уявити, що мені доведеться описувати таку дивовижну кампанію? Ось вам перша моя реляція з місця бойових дій.
Вночі наше військо дістало підмогу. До нього приєднався свіжий загін тубільців з печер, і ми мали загалом десь так чотири або п'ять сотень вояків. Попереду йшли розвідачі, а за ними тісною колоною сунули головні сили. Схил, яким ішли ми, поріс кущами, а далі починався ліс. Над узліссям списарі й лучники з війська розсипалися широкою лавою. Рокстон і Самерлі стали у них на правому фланзі, а я з Челенджером — на лівому. То було військо кам'яної доби, і серед нього опинилися ми із своїми найсучаснішими рушницями.
Чекати ворога довелось по довго. З узлісся розлігся дикий крик, і цілий табун мавполюдей з каменюками та ломаччям кинувся до центру індіанських позицій. То був сміливий, але нерозумний маневр, бо клишоногі мавпи не годились на бігунів у відкритому полі, тоді як їхні суперники були звинні, мов кішки. Моторошно було дивитись, як люті тварини, запінившись від злості й хижо поблискуючи очима, вимахували дрючками. Але верткі індіанці вислизали з-під ударів і засинали ворога дощем стріл. Повз мене, виючи з нестерпного болю, пробігла здоровезна мавпа, між ребер і в грудях якої стирчало більше десятка стріл. З жалощів я послав їй кулю в голову, і звірюка впала на землю серед кущів. То був єдиний мій постріл, бо атаковано було тільки центр бойової лінії індіанців, і вони не потребували нашої допомоги. Проте з нападників, що вискочили на відкритий терен, навряд чи хоч один вернувся назад цілим і неушкодженим.