— До клубу йдіть! На збори йдіть! На чистку йдіть! До Всеробітземлісу йдіть…
І парубки не щипаються, й самогонки немає, й ворота чисті. І дитини немає. Волосся на голові ціле. Батьки не кленуть.
Що воно за життя?
І згадати нічого…
Та й розказують тобі, що земля кругла, що вона і круг себе обертається, й круг сонця обертається. В голові б у них крутилося…
Ні, вечорниці краще.
ПОШЛИ, ДОЛЕ, ВСІМ ТАКОЇ СМЕРТІ
Комнезами вмруть тоді, коли на селі не буде бідноти.
"Селянська правда", ч. 3. (633), стаття С. Пилипенка "Коли вмруть комнезами"
Жив та й жив собі незаможник Іван Безстріхихата. Жив та й жив.
Була в Івана Безстріхихата хата без стріхи, подвір'я без брами, саж без поросяти, курник без курей, хлів без корів, клуня без хліба і тіпачка без конопель…
Був, одне слово, Іван Безстріхихата багатир на всю губу.
Та не на одну, положим, губу був він багатир, а на дванадцять губів: у самого Івана дві губи, у жінки дві, та дітей мав четверо, і в кожної дитини по дві губи… На дванадцять, кажу, губів багатир був Іван.
У комнезамож записавсь, біля голоти згуртувавсь, хекав та кректав. Там найнявсь, там продавсь — дивись, і день до вечора.
Жив, жив, жив, жив — та одного часу й помер… Отак як стій — мов язиком ізлизало незаможного селянина Івана Безстріхихату…
Прийшли всі, стоять, дивляться на покійника, знизують плечима. Недопоймуть ніяк, що з Іваном сталося, що так от: був ніби здоровийздоровісінький собі незаможник, а тепер нема незаможника — вмер.
Та вже сусіди розповіли…
Спочатку, розказують, заслаб Іван на шість десятин землі. Ходив, кажуть, як маків цвіт, і ось тобі земельна комісія прирізала шість десятин та й закріпила на дев'ять років. Зблід незаможник. Почало його з лиця на середняка гнати. Ноги чобітьми взялися… На жінку спідниця напала… Дітей сорочками пообносило. Хату стріхою поприщило…
Так за два приблизно після цього тижні захворів Іван на четверо курей з півнем… Потім саж набряк поросям… Зовсім уже незаможник охляв… Ще більше його на середняка вип'яло…
А вже як хлів Іванів вигнало коровою, та як затряслась стайня кобильчиною, — не стало незаможника… Вмер…
Вмер незаможник.
Не незаможник тепер Іван Безстріхихата, а середняк… І прізвище навіть ізмінив… Тепер він уже Іван Ізстріхоюхата!
Отаке сталось!
Так я оце й думаю:
"Пошли, доле, всім незаможникам такої смерті!"
Хочете, навчу навіть, як швидше вмерти незаможникові.
У колективи та в артілі гуртуйтесь, тоді тая хвороба миттю всіх перекачає… Всі вимруть…
А від комітетів одкинемо оте "не", і будуть вони: "Комітети заможних".
А це, їйбо, краще!
НІЦ НЕ БЕНДЗЕ!
То в наших сусідів "ніц не бендзе"!
Знаєте у яких? У хороших наших сусідів, котрі на захід од нас хазяйнують собі… У сусідів суверенних і від Франції не залежних…
Так у їх "ніц не бендзе".
"Не викрутяться", як той казав…
Ніякий формалін не допоможе…
Це я з такого приводу:
"Комуністична фракція скликала у Варшаві в театрі "Уль" збори виборців до сейму, щоб вислухати доповідь депутата Круликовського (комуніста). Театр був повнісінький. Прийшла сила робітників. Не встиг голова розпочати збори, як до зали вскочила маса поліцаїв з криком розійтись. Причина такого наказу — "зала не відповідає санітарним вимогам"… На заяву голови, що в цім театрі щодня йдуть вистави, поліцай витяг револьвера й запропонував негайно залишити залу".
"Санітарія", значить… Хитромудрі наші сусіди… Правильно кваліфікували, бо справді штука та дуже причеплива.
Особливо до робітників…
Ніяка тут санітарія з карболками, з формалінами і з іншими газами не допоможе…
Захворіють! Усі захворіють!
То вже така справа, "ніц не зробите"…
Отож уже в Кракові перший приступ тої "хвороби" був… І у Варшаві… І в Лодзі…
Вона так завжди й починається… Як тільки людина почує, щось ніби його "морозить" трохи, починає потроху гуртуватися… В гурті, мовляв, тепліше… Починає "грітись" докладами в гуртках, нарадами…
Потім хвороба ширшає… Людина потроху "задихається", хочеться їй на свіже повітря. Виходить на вулицю з прапорами, з лозунгами…
Одне слово:
— Геть!
На фабриках та на заводах роботу припиняє і хазяїна дуже хоче "бачити". Хазяїн до поліції. Поліція за "санітарні" заходи. Але з того нічого не виходить.
"Хвороба" може затихнути, але ніколи не припиняється. І одного часу, як вибухне, так ойойой! На ту хворобу слабують, — я ж кажу, — здебільша вбогі люди: робітники та селянська голота… А мруть од неї поміщики та капіталісти. Чудернацька "хвороба". І в сусідів у наших вона буде. І ніякі "санітарні" заходи її не спинять.
"ПОЖАЛУЙТЕ!"
Монархісти всоте збираються на еміграції на таємні зібрання і всоте балакають на тему: "Коли покличе їх народ…"
Це так Савінков у газеті "За свободу" пише. Сьомий рік, бідолахи, тиняються по Європах, сьомий рік про те саме:
— Коли покличе?
А ми глухі… Ми народ, і хоч би тобі "ха!".
Безсовісний ми народ!
Ну й покликали б. Ну що це нам варт?
А то ж помилуйте ви мою душу: великий князь Георгій Михайлович у Берліні за льокая служить!
Такий благородний, такий молодий, такий "великий" і такий князь, і на тобі:
— Вамс з гарниромс?!
Цариця, і не яканебудь проста собі цариця, а "августейшая" цариця, у приживалках у датської королеви сидить і п'яти їх чухає… За те й годують!..
Великий князь Кирило Володимирович сирець п'є… Це після шампанів! Боже мійі Боже мій! Щоб ото після власних льохів з винами (та яких льохів? Та з якими винами?!), після власних міністрів "двора" та сирець з солоними огірками?!
У Миколи Миколайовича, у "верховного", можна сказать, "главнокомандующого", командувати нема ким. Козою командує… Та й козу ту подарували "вірнопіддані", бо його величність, крім козячого молока, не їдять нічого… Старі стали, голова облізла… Корону як увечері надівають, паперу підкладають, а то до самісінького носа, мов підситок, налазить…
А гетьман?! Наш рідний гетьман Скоропадський?! Бунчук уже проїв… Клейноди носить у Берліні на базар — ніхто купити не хоче…
А які всі були…
Було, як їдуть! Або як ідуть!
Почоту того, почоту, та людей біля їх, людей!
А тепер воші їдять…
А ми мовчимо!
Безсовісні ми!
Давайте покличемо.
Так просто собі: