Він сидів і читав поему Лукреція, єдину книгу, в якій не було облуди й небезпеки для нього. Романи, філософські трактати, поетичні збірки, мемуари могли витіснити його слабкі думки й почуття, замість того, щоби просто нести читача на хвилях безконечного моря слів, кожне з яких означає щось одне. Одне слово відповідає одній речі: не більше і не менше. Він не хотів мати справу з книгою, де на якійсь із сторінок міг би стріти самого себе, прикрашеного чи спотвореного до невпізнання. Красне письменство нині служить загалу, годується ним і підгодовується, стаючи залежним і несамостійним.
Колись він намагався цією грубою книжкою перемогти безсоння, а тепер – сліпоту. Мав уже давно осліпнути. Лікар попереджав, що судини в голові будуть тріскати одна за одною і радив провадити ощадне спокійне життя. Болеслав спитав його: "Який у цьому сенс? Щоб продовжити агонію?" "Ні, — відказав лікар. – Щоб завершити усі незакінчені справи, або ті, які ще з’являться. Ви мусите їх мати." Можливо, він знав про незаслужене раптове багатство колишнього учня палітурника, або радив таке усім приреченим на смерть.
Бідний хлопець-палітурник з чотирма класами гімназії проніс через усю війну оправлену ним книгу Тіта Лукреція Кара, яку так і не отримав замовник. Невідомо, чи він помер, чи був убитий, чи потрапив до полону, цей аптекар на ймення Юзеф Корч. По війні Болеслав не знайшов ні аптеки, ні самого будинку. І власне через цю книгу потрапив на війну. Виходить, книжка вплинула на його долю, скерувавши у пекло, проте він противився цьому менше, ніж мобілізації. Його загребли саме тоді, коли він ішов з книгою, загорненою в папір, до аптекаря Юзефа Корча сліпучого сухого полудня, шукаючи аптеку "Еліксир життя". Попередні дні він не ночував удома, боявся, щоб його не забрали до війська. Ховався то на подвір’ї церкви, то на цвинтарі. Було тепло, дуже тепло. Навіть, коли падала роса, на його тілі вона висихала відразу. І жодного разу за цей тиждень не було дощу. Болеслав засинав у траві на цвинтарі, на якому вже давно нікого не ховали, і туди рідко заходили провідати мертвих. Такі цвинтарі через кілька десятків років руйнують і зводять на їхньому місці будинки, що приносять дохід дикому племені маркітантів, котре розжиріло на військових поставках, збило собі капітал, поставляючи потрібні й непотрібні речі воякам. Їх ненавидітимуть, їм заздритимуть, але вони легко доведуть власну правоту за допомогою грошей. Війна любить крайнощі, та ще важче жити у повоєнні часи, коли узаконюється беззаконня.
А поки Болеслав спав здоровим молодецьким сном поміж гробівців, тіні людей та речей влітали йому через вуха, напіврозтулений рот, і повіки заплющених очей тремтіли. Тіні, як казав Лукрецій, прилітають на наш поклик, а бажання в учня палітурника були настільки зухвалі й далекі від реальності, що не раз уві сні він казав собі: "Ну, се вже занадто! Досить!" І перевертався на другий бік, зачіпаючи головою край кам’яної плити, а якщо біль не був дуже сильний, то сон переносив його в похмурішу площину, де не було звабливих жіночих тіл, а натомість на нього падали важкі томи неправдоподібно великої бібліотеки, бо надгробки – це теж книги, у яких розповідь була позначена однією рискою між датами народження і смерті, й часом до цього додавався ще банальний напис на кшталт "Вічна пам’ять".
Та лише на війні Болеслав зрозумів, що життя людини таке ж маловартісне, як і ця риска, видовбана у камені, й навіть не заслуговує на те, щоб очікувати воскресіння. На війні видовище смерті отуплює, а вбивство не є гріхом, і все це суперечить релігійній доктрині. Тому на війні Біблія мало чим допомагала, як і молитовники, що їх роздаровували у шпиталях. Язичник Лукрецій більше пасував до війни. Він розкладав, роздріблював, розчиняв у воді й крові буття, не знаючи, чи вдасться створити з цих атомів нову реальність. Ніколи, повернувшись з війни, вояк не зможе жити мирним життям без того, щоб не озирнутись і не побачити смерть за плечима. Ні, він не повертається, а приходить в інший світ, що навіть не відкидає тіні довоєнного. Тонка матерія душі зруйнована, і її не відновить навіть такий всесильний лікар, як час. Він лише може порадити зцілення ілюзією.
У покої було багато тіней. Вони оживали, як тільки Болеслав підносив лупу до інших рядків, або перегортав сторінку. Його життя проходило тепер серед цих мовчазних тіней, ніби після поля бою, залитого кров’ю, він спустився у вічно присмеркове царство Аїду. Самотність загострює почуття: починаєш придивлятися до тіней, прислухатися до тиші.
У покої було дуже напалено. Леонтій постарався, побачивши засніжену гору. Тут не ощадили дров, не купували, як у місті. Щодень у дровітні гупали сокири, розколюючи суху, давно мертву, деревину. Дзиґар у вітальні пробив північ. У домі й у селі давно спали. Чи побачить він колись велике місто з широкими рівними вулицями й потужними кам’яницями, що їх підпирають атланти й каріатиди? Болеслав подивився у чорноту великого вікна й не зміг уявити себе там, де ніч має звуки, а тіні – барву. Він встав, обережно відсуваючи крісло, щоб не бентежити слуг. Подумав, що дворецький Леонтій міг би бути його батьком, а ключниця Емілія – матір’ю. І вони, тішачись, що син повернувся з війни, мріють про вигідний для нього шлюб, онуків і розквіт маєтку, керованого молодою енергійною рукою. Але їхній син не зовсім здоровий: смутний, дратівливий і не квапиться до праці. Сидить у кабінеті до ранку, а тоді спить. Вони змушені оберігати його від інших, кожної ночі готові стати на його оборону перед сусідами і, зрештою, теж стають на нього схожими, перейнявши синове безсоння. Якось однієї ночі він відчиняє двері кабінету й бачить їх не то мертвими, не то сплячими. З порога видно тільки їхні профілі, вкриті восковою жовтизною. Решту ночі він думає тільки про це: що може вранці застати їх у такій самій позі, і тепер ніхто вже не зможе охоронити його від життя...
Влодко накоротко зайшов до корчми, щоб перевірити, чи та не зникла за два дні, які він провів у Дрогобичі, відвідуючи костьол і фліртуючи з паннами. Се були найбезпечніші заняття для молодого чоловіка, котрий мріє потрапити до Америки. Татунцьо Влодка спустив на картах посліднього ґудзика, а Влодко мусив лишити гімназію, за чим не дуже й шкодував, бо вона й так в’їлася йому в печінки. Ходити до ресторації з колегами деколи мусив, хоч серце його обливалося кров’ю від безглуздого марнотратства, а душу холодив неспокій, чи вистачить заплатити за помешкання . Мав з дитинства дуже прикрий спогад.